чаємо Нікіту і всіх інших. Може, вони вже всі давно повмирали і я вслід з ними, тому-то все так легко?
– Іде ти лазіш?! – вітає мене Нікіта.
– Я замерз, як собака… – вітає мене Дафліш.
– Коли ми їдемо? – вітає мене Соня.
– Торнберґ, давай я куплю тобі пива? – ну от. Насправді любить мене одна Поваляєва. Від такої доброти я починаю плакати, мене відводять кудись у куток, Нікіта злиться і йде кудись із кимось говорити на важливіші теми.
– Почекайте, товаришу Гітлер! – я раптом підриваюся і розумію, що просто зараз мені треба зробити щось дуже вагоме. Дати Нікіті в пику. Бо що ж за на хуй?
Далі все пливе рапідом: я біжу, розштовхуючи натовп, туди, де зник Нікіта, мене хапають за руки, щипають і просять автографи, я чую далекі голоси Соні і Дафліша, Поваляєва виграє в більярд, столи – усі, крім більярдного, – розлітаються навсібіч, я нарешті бачу Нікіту, він п'є пиво, пиво летить красивою кометою з довгим хвостом у бік бару… я таки ненавиджу цей клуб, цей повний відстій, і за це зараз заплатить Нікіта…
– Чьо, ващє с ума сашла? – Упс. Не встигла. Він ухопив мене за зап'ястя. Пальці як у краба. Кістлявий, а сильний, зараза. Мені гірко, гидко і соромно. Довкола купа глядачів.
– Поїхали складати речі, – врешті-решт кажу я, ковтаючи сльози. – Часу до потяга лишилося понти.
– Якого потяга? Я нікуди не їду.
– Я їду. А ключі від квартири у тебе. І завезти їх тобі я вже не встигну. Так що давай.
Ми в таксі. Нікіта спереду. Дафліш, Соня і я позаду. Дафліш Дивиться у вікно, Соня зиркає на мене трохи перелякано. Ну й очиська. Глибокі, як шахти, вологі, як шахти, лякаючі, як шахти. Навіщо вона постриглася сьогодні? Зробила якесь зовсім коротке каре. Такі зачіски чомусь завжди додають віку. Юні дівчатка стають схожими на пристаркуватих феміністок. У них ніби крупнішають носи. Ну та годі вже. Соня все одно гарна. Навіть із таким червоним замерзлим носиком. Ніяк не оговтається від холоду, бідося.

Нікіта мовчить. Не оглянеться ані раз. Ракавой мущін. Я просовую руку Соні за шию. Обіймаю її, пригортаю до себе, грійся, Соню, нам не шкода. Потроху починаю гладити. Її лице чимраз ближче. Я спершу обережно облизую їй солоні вії, глибоко вдихаю запах волосся, потім пильно, з сантиметрової відстані, дивлюся їй в очі, все, ясна річ, пливе і розпливається, я хапаю губами її губи і спершу дуже ніжно, а відтак цілком агресивно починаю її цілувати. Дивно, але переляк дістала не вона, а Дафліш. Саме переляк, а не ревнощі чи щось таке. Соня була цілком впевнена, хіба що разок зиркнула в бік Нікіти – той, здається, нічого не чує й не підозрює. Злість – чудове заняття. Триває довго і весь час людині з собою інтересно.
Нарешті приїхали. Поцілунок був непоганим. Хороша дівчинка, пластичний організм. Я з задоволеною мармизою вибираюся з машини. Нікіта виходить теж, інші лишаються нас чекати.
Підіймаємося в ліфті. Нікіта мовчить. Я посміхаюся. Підло і цинічно. Мені принаймні так здається. Таким би був вираз обличчя акторки, що грала б стерву. Заходимо в квартиру. Він раптом різко обертається:
– Ну і чьо ти тваріш?
– А хулі ти приїбався до моєї тьолки? – (ого, це я сказала?…)
– Це моя тьолка.
– Ти чьо, мальчік? Яка вона твоя? Що – сам все не розумієш?
– Нє-а. Може, поясниш? Коли протверезієш, звичайно.
– Та пішов ти! – О, тепер я попадаю йому в щелепу. Він навзаєм хєрачить мене по гомілці і я знову падаю. Цього разу на надувний матрац… Круто. Я впала до рівня каскадера.
І тут стається щось уже геть несподіване. Замість того щоб душити одне одного, видавлюючи великими пальцями очі, ми починаємо цілуватися. Так, боляче, кусаючи одне одному губи, але ж цілуватися! Мабуть, це найпристрасніший, найдикіший поцілунок за всю нашу спільну історію. Ми вже почали було зривати одне з одного одяг, аж раптом одночасно згадали про таксі і друзів, що на нас там чекають. Мовчки підіймаємося і поправляємо одяг. Хто заговорить першим?
А ніхто. Швидко зібрані речі, швидкий рейд до вокзалу, там черги і проблеми з квитками. Якісь друзі в чергах.
– Що там у вас сталося? – хтось із них питає.
Нікіта кудись побіг, а я мямлю його ім'я, слова «тьолка», «ган-дон», «йобаний фестиваль», «поїзд», «Київ», «всіх повбиваю» і «де мама». Ну так, мені себе жалко. А що?
Соня теж кудись пропала. Напевно, з'ясовує стосунки з Нікі-тою. Ну то й що? Дафліш – єдина конструктивна істота з нас усіх, дарма що наймолодший – намутив один на всіх квиток і готовий домовлятися з провідником про комфортний переїзд. Ні, звісно, я вже була мала квиток в СВ, але чи варто казати, що Нікіта десь його проїбав. Таке для цього хлопчика нормально.
Нарешті з'являється Соня і щасливо заявляє:
– Я свій вибір зробила. Їду з вами до Києва. Не лишаюся тут із ним…
Упс. Я ж про таке не просила.
Ми в поїзді, мені погано, навкруги купа якихось письменникі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84