ндонезії не так щоб задуже дороге. Акції-знижки там усілякі і те де… Просто по-іншому ніяк. З огляду на кількість островів – вісімнадцять тисяч, відповідна й кількість авіакомпаній. Не полізуть же тьоті з клунками через гори. Тож просто – хто може, той летить, а хто не може, сидить вдома і їздить на велорикші на базар.
Естер ніколи не бачила океану, уявляєш? – кажу я пізніше Руфусу.
– Ну, а що тут дивного? Більшість його тут не бачила. А хіба всі люди в Україні бачили море?
– Нє. Льотчик не бачив. Але я йому покажу. Тільки море треба особливе…
Крім тарганів і свиней на арену виходять ще й інші прекрасні тварі Божі – миші і щури. Відповідно, індонезійською «тікус кучіл» – маленька мишка і «тікус бесар» – велика мишка. З масштабами тут ніхто особливо не париться.
– Ну і ти не парся! – каже мені Руфус, коли я на підлозі в халупці, що тулиться у горах на висоті трьох тисяч метрів, не можу заснути від мишиного писку. – Бачиш, вони тут навіть їх не розрізняють. А ти – «щури, щури…»
– Тікус! – повторюю я, і тікус заходиться пищати.
– Тут ціле сімейство тікусів! – каже один із п'яти місцевих дяпчиків, що сидять довкола вогню в нашій – тобто їхній гостьовій – хатці з солом'яним дахом, без димаря, і курять щось таке смердюче, що рак легень опісля цього видавався б так само закономірним, як нежить після промочених ніг.
– А-а-а… – тихо стогну я. Тихо, бо це ще тоді мене високогірні клопи не покусали. Чи то не клопи, не знаю, проте алергія була нехіла. Я виглядала плямистим гепардом. Правда, що бігати зі швидкістю 80 км/год так чомусь і не змогла…
– Спи давай… – Руфус розвішав наш мокрий одяг коптитися довкола вогню… – Ти, fuckin' Ukrainian climbing machine… Йобана українська видряпувальна машина (англ.).


Ну так, дряпатися догори для мене значно легше, ніж спускатися вниз. Спускатися тупо – нема мети і дістають shitty меніски. Тож коли ми підіймаємося на гору – висота близько чотирьох тисяч – я фіґачу попереду всіх і мене дико дратує мудак-гід, коли він щосили пихтить за мною і дихає мені в сраку. Так само я ненавиджу дихати в сраку гідові. Я тут горами збиралася подихати, а не його сракою.
– Ви можете йти! – кажу я і для переконливості остервеніло махаю руками. Ну, хочеться мені тут повтикати, пофотографувати, поговорити з сонцем і горами…
– Та нє, нічо', я почекаю! – падлюку не відженеш ніякою палкою. Скільки не намагалися пояснити, що все OK, що ми так любимо, на самоті – ні в зуб ногою… Ну, а ще мені хотілося позагорати. Навіть не топлес – просто так, у джинсах і верху від купальника.
– Ти що?! – витріщив на мене очі приятель. – А раптом це образить їх культуру?!
– Це ж бо чого? Я, канєшна, не модель, але все у мене там не так і погано.
Руфус завжди занадто ввічливий і обережний, враховуючи чиїсь навіть гіпотетичні інтереси інших на збиток своїм власним. Він пер сам один наш рюкзак, тоді як цей гід та носій, що входив в обов'язковий комплект походу автентичними селами долини Балієм (ми чесно намагалися відмовитись і нести все самі), мав з собою якусь ультралегку хуйню в целофановому кульочку, а гі-дова донька Бунді тягнула в руках і на голові десь зо п'ять торб з усіляким начинням – каструлями, тарілками (нахуя?!) і ямсом. Коли вони врешті дістали мене, я таки роздяглася. І так спокійно собі йшла. Нікого не ображаючи.
Жінки, що траплялися назустріч, приязно віталися, відповідаючи на моє «Ла-у!» Чоловіки віталися «Ла-ук» як зі мною, так і з Руфусом, весь час приймаючи його, довговолосого й худенького, за дівчинку. Для чоловіків у них інше вітання. Руфус уже й забув яке, теж перейшовши на «Ла-ук». Він не переймався такими штуками. Може, тому за ним і сохли всі підараси кварталу.
– За фотографії мусимо платити… – роблячи чергову зйомку чоловіка в котеці та двох із його дев'яти жінок в орхідейних спідницях, казав Руфус. – Тут це взагалі в культурі – за все платити.
– Ну, то не тільки тут. – Натовп п'яти-восьмирічних дітей, що бігли нам назустріч, поки ми підіймалися до їхнього села, нарешті нас перейняв, діти захоплено волали «Адідас! Адіда-a-acь!» і тицяли пальцями в мої капці. Я видала кожному по авторучці – так заповідав Руфусів тато, щоби діти в школі вчилися – і дітлахи (рабство фешну починається вже тут) почіпляли їх собі за коміри футболок. Потім на шарові ручки позбігалося ще стільки ж дітлахів, але портативний мішок санта-клауса себе вичерпав. На жаль. Значно приємніше щось дарувати, ніж щось купувати.
У місцевій школі всього два класи. Мабуть, кожен із них ще надвоє поділено – дітей тут вистачає, і всі різного віку. По стінах яскраві картинки розрізаних жаб і травної системи людини.
Одна з дівчаток – кудлата, вдягнута у сіро-чорне лахміття, що не характерно для цих любителів яскравості й футбольних символів – щось довго ховає під полою. До неї підходять інші діти, тягнуть за руку, просять показати, що там у неї
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84