— Х'ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав'язувати тюрбан.
— Ну та й пес із ним, — сказала Марла, — мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.
— Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.
— Ну тоді біле…
Поки Х'ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.
— То не таке воно вже, значить, і важливе було, — підсумувала Марла, — бо ж рукописи не горять. А як горять — то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна — бо сцяла я у душі зранку! В мене все.
Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.
— Ну от, — зітхнув Х'ялмар, — а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.
— Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, — Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, — будьмо!
Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:
— Мм… Не найкраще.
Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці — вона знала це — воно вже мало зовсім інший смак.
— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…
— Якого з них? — Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.
— Ну… того… що в книжці моїй…
— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?
— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…
— Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…
— Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.
— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х'ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.
— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.
— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…
— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.
— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.
— По-моєму, дехто вже п'яний.
— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.
— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х'ялмар.
— Ух ти! Кльо-о-ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!
— Та ні, я… іншим разом. — і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.
А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.
— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…
Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.
— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…
—
Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.
— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?
Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.
— Бо хто його зна, — міркувала Марла, — з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність — штука дещо провтикана…
А гетера (ба навіть дві — ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69