— Ні, навіщо? Залишимо твоє. Прізвище ж не явно українське?
— Ні… Нейтральне таке прізвище.
— Ну, от і добре. Нейтральне — це те, що треба. і ніяких більше записів в Україні, чуєш?
— Га?
— Ні, звісно, я не змушую тебе поривати стосунки з «Пухнастими Настями», але… — Ілля красномовно замовк. Марла тільки було збиралася було спитати: «А контракт треба кров'ю буде підписувати?», як Ілля вже рефлексував на це її запитання.
— Тільки не обманюй мене… Не думай собі мене обманути. Марла здивовано-запитально звела докупи брови.
— Я не про стосунки… — Ілля зітхнув. («Хто такий Х'ялмар?») — я про бізнес. В ньому мене ніколи не обманюй. Бо буде дуже зле. Мені буде зле. — Остання фраза була сказана так, що Марла хутенько збагнула, кому саме буде зле передусім.
— Я знаю, — продовжував Ілля, — ти — та дівчинка, що вміє дуже вправно застрибувати в потяг на ходу.
— Гм?!
— Так от. Спробуєш перескочити з мого потяга на інший — пристрелю прямо в польоті.
Марлу це чомусь навіть збуджувало. По-перше, межа ризику завжди додає дешевого адреналіну, а по-друге, її страшенно розважало все те, що Іллі про неї напатякали їх спільні знайомі.
— Так звані, курва, друзі.
— Прошу? — не зрозумів Ілля. Марла знову перейшла на його мову:
— Та кажу, країна знає своїх героїв. Приємно, коли про тебе складають легенди на Батьківщині, а ти живеш за десять тисяч кілометрів… і в який це я, вибач, застрибнула потяг?
— Ти використала Х'ялмара.
— Гм… це теж тобі Флюгельгорн сказав? — Марла безпомилково вгадувала автора легенд за їх стилістикою.
. — Угу.
— О дає!
— Така дивина, — це вже Марла пізніше того вечора казала Артанові, — ну якого ж біса Флюгельгорнові, такій зірці і всезагальному улюбленцю, такому мудрому і сексапільному чувакові отаку от хуйню про мене жвиндіти?!
— Заздрить, напевно… — знизав плечима Артан.
— Тю, так чому ж тут заздрити?
— Ну, просто собі заздрити, та й усе.
— Угу. Ясно. — Хоча навряд чи Марлі бодай щось зі всього було ясно. Просто це, як і решта речей, щедро додавало життєво необхідного адреналіну в кров.
День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад-вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А" за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє-ґдє — в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).
— Боїшся не встигнути на свій літак? — раптом запитав він.
— Та я ХОЧУ на нього не встигнути! — примружилася Марла.
— Ти охолонеш. — Ілля сказав це не те, щоб сумно.
— Муа? — перепитала Марла.
— Охолонеш, охолонеш… — ніби не чув її Ілля, — але я знайду спосіб тебе розігріти.
«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, — подумала Марла, — треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.
— Ну, от уже й аеропорт! — Ілля звернув із траси. — Скоро, скоро, скоро…
— Не треба! — благальне глянула Марла, — нема чому тут радіти.
Тепер вже сумно посміхався Ілля.
Під'їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:
— Блядь, менти — і ті заробітчани!
— А хто ж, як не вони? — Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда-німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).
Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. — Прощавай, моя любов! — Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по-іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.
Вчергове відловившись від перекошеної пики прикордонника на слові «Гірський туризм», і запитуючи себе саму про істинну мету своїх подорожей. Марла вирішила, що ж іще написати Іллі. і написала просте, як їй здавалося, лаконічне: «Хочу сказати тобі… Я люблю. Тебе». А потім ще й нахабно подзвонила хлопцеві, аби взнати, чи отримав він повідомлення.
— Ти не вмієш говорити, — відказав він.
— Ну то пробач… Я, напевно, краще пишу! — Марла зіслалася на свої журналістські забавки. — і ти пиши мені, шли повідомлення. Зіб'ємо з курсу літак на курчу мать. Все вибухне.
Але він вирішив не писати.
За якийсь час Марла вкупі з іншими 120-ма пасажирами здійнялася в небо. Цього разу вона влітала не в стіну, а в стелю з туману, і на другому поверсі неба знаходився стерильно-чистий захід сонця, що його годі було побачити з туманної та похмурої землі. Марла летіла до Амстердама — спершу до Амстердаму тобто, прямісінько на захід того сонця.
— Цікаво, як воно буде цього разу. Якшо я жодного разу не згадала про Х'ялмара, коли була з Іллею, то, напевно, вже ані найменша емоція, пов'язана із цим російським хлопчиком, не наступатиме на хвіст моїм взаєминам із чоловіком… — Марла поморщилася, уявляючи собі, з яким скептицизмом відреагував би Х'ялмар на таку його дефініцію.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69