перехрестився до пекла.
– А яких чортів повигадував маляр. Ви, пане дяче, тільки придивіться; отой, що поганяє в пеклі нагайкою блудниць в червоних намистах... вгадайте, на кого схожий? на кого скинувсь?
– Не вгадаю. Неначе на богуславського станового,– промовив Моссаковський.
– Та це ж він самий! Це й ніс його, неначе бульбашка, й очі витрішкуваті, тільки псяюха маляр поставив йому на голові волячі роги та причепив ззаду свинячого хвоста. А отой, що лупить києм шинкарів, чи пак не вгадаєте, на кого схожий? – сказав Прокопович.
– Цього вже не вгадаю,– сказав Моссаковський, хоч і догадувався, на кого чорт скинувся, бо в його довгі вуха дуже позвішувались, а ніс задерся вгору.
– Невже пак не вгадаєте? Це ж наш столоначальник духовного правленія. Якось я проговорився перед маляром: намалюй, кажу, ти того халтурника в пеклі на самому дні під Юдою, щоб не брав з нас хабарів. Коли дивлюсь, а він його іі записав до чортів, ще й дав йому кия в руки. Гляньте, як працює, бідолаха, як язика висолопив.
Похвалившись новими образами, Прокопо-вич був дуже радий, що знайшов доброго ці-нувальника, котрий втямив високе чайківське малярство. Замкнувши церкву, Прокопович взяв за руку Моссаковського, одвів його далеченько од церкви, аж під ограду, й показав пальцем на бані:
– Ож придивіться лишень до наших бань! Що там намальовано? Та це ж нам маляр випер на бані дванадцять малих пророків і чотири великих. Ото шкода, що нема драбини! От якби ви вилізли на церкву та придивились близько, як він понамальовував пророків. Дивно, дивно!
Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на траві і вже заросла бадиллям.
«А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилує лізти до опасання або за опасання?» – пройшла думка в Хари-тоновій голові.
Прокопович кинувся до драбини й почав її піднімати. Драбина була важка, а старий був малий на зріст і не дуже міцний чоловік. Він пнувся, пнувся та й кинув її в траву.
– Не піднімайте, бо підвередитесь! – сказав гість.– Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо,– признався Моссаковський.
– Оце! такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка,– сказав щиро старий.
Веселий старий, похвалившись своїм дивом малярства, повів Моссаковського в покої. В світлиці їх ждали дами. Мати не спускала з очей Описі: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостеві в віз гарбузів.
– А що, дочко, як тобі показався цей дяк? – спитала мати.
– Він кращий од Балабухи, й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей,– сказала Онися.
– І, вже її ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.
– Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.
Онися кинулась до вікна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, він показався Описі через шибки ще кращим і делікатнішим.
– Дивіться, мамо, чим же він поганий? Очі сині, як небо, брови тонкі...
– Вже й брови! знайшла красу! Та він зовсім без брів,– сказала мати.– От у твого батька так правда, що брови,– сказала вона, дивлячись на кудлаті та крючкуваті брови старого Прокоповича.
– Тікайте, мамо, бо нас видно знадвору,– сказала Опися. оступаючись од вікна, але не одвертаючи лиця од шибки.
– Тікай, дочко, бо він близько вже, вглядить,– сказала мати, одвертаючи плечі, але не лице.
Прокопович увійшов з гостем в світлицю. Знов почали наливати та випивати по чарці. Моссаковський сидів, поклавши руки на коліна, і ледве насмілювазся підвести віка й кинути очима на Онисю. Онися примітила, що чогось втратила природжену сміливість. Вона сиділа мовчки й собі спустила очі додолу. Других женихів вона сама зачіпала в розмові, сміливо говорила з ними, жартувала, навіть глузувала з їх. Тепер вона почувала, що не сміє чомусь слова промовити.
«Що це зо мною? – подумала Онися.– Чи вже ж я злякалась цього дяка?»
Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидів і не смів голосом повести. Він посидів, помовчав і перед вечором попрощався й поїхав.
– Чи приїде, чи не приїде вдруге? – промовила сама до себе Прокоповичка.
Онися заплющила очі, розвела пальці обох рук, потім покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтями.
– Приїде,– крикнула вона й підскочила.
– Побачимо,– сказала мати.– Їздили академісти, а тепер почали їздити до тебе дяки.
Пішли дні за днями. Онися почувала, що вона чогось ніби жде Моссаковського, що він не виходить у неї з думки. Минув тиждень, настала субота. Онися кинулась сама підмазувати та прибирати в покоях, вишарувала жовтим піском поміст, помила вікна, повитирала образи, повішала на образи найкраще вишивані рушники; на вікнах поставила склянки з квітками... Настала неділя. Онися встала удосвіта, прибралась в нову плахту, причепурилась, наді
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18