.
– Ідіть спати, Андрію Васильовичу, – лагідно сказав він. – Так не можна. Ви надірвете свої сили…
– Прошу вибачити, товаришу командир, – випроставшись металевою колоною, прогудів Скворешня. – Я свіжий і бадьорий, як після доброї лазні. Дозвольте залишитись на роботі. Я не втомився…
– Це в нього друга безсонна ніч, товаришу командир, – встряв Козирєв.
– Дрібниці! – всупереч усім вимогам статуту відповів Скворешня. – Для мене це нічого не значить. Траплялося й по три ночі не спати в поході, і нічого. Як з гуски вода… Конституція така…
Капітан розсміявся:
– Ну… Проти Конституції не суперечать, адже це – Основний Закон, – і міцно потиснув Скворешні руку.

***

Весело розмовляючи і жартівливо обмінюючись сварками, Марат і Павлик з трос-батареєю на плечах, перший – попереду, другий – за десять метрів позаду, спускалися пологим схилом дна на глибині близько тисячі метрів од поверхні океану.
Йти зараз було зовсім легко. Найважча частина шляху лишилася позаду. Нагромадження скель, які треба було обходити, широкі розпадини, куди треба було обережно спускатися, а потім підніматися, застиглі потоки лави, слизькі заплутані хащі морських лілій, гідроїдних поліпів – усе це довелось подолати на перших восьмистах метрах досить стрімкого спуску. Зараз перед друзями розстилався рівний, трохи пологий схил з поодинокими заокругленими підвищеннями, які не заважали йти. Позаду, як тонка гнучка змія з білими квітами на спині, легко ковзала, ледве торкаючись дна, чорна трос-батарея. Легкий димок скаламученого мулу звивався далеко за нею, позначаючи її шлях.
– Ось ти, Павлику, кажеш, що легко йти, – в серйозному тоні вернувся Марат до початку їх розмови. – Лег-ко-то воно легко, але ж через таку незначну пологість схилу доведеться набагато далі тягти. Ми вже скільки часу йдемо, а знаходимося всього лише на тисячу метрів нижче поверхні, і температура води все ще вище п'яти градусів.
– А далеко ще йти до двох з половиною градусів?
– Хто його знає! Може, тут де-небудь близько урвище, і зразу буде велика глибина… А може, ми на всю довжину трос-батареї так на цій самій глибині й будемо йти і нижчої температури не знайдемо.
– І доведеться повертатися з трос-батареєю на плечах?
– Ну, що ти, Павлику! Навіщо ж повертатися? Трос-батарея буде виробляти струм і на цій глибині, але тільки температурний перепад між кінцями буде менший і зарядка акумуляторів буде проходити повільніше. А для нас кожна зайва година стояти біля острова неприємна, а може, й небезпечна. Так казав капітан.
Вони йшли деякий час мовчки. Дзижчання зумера нагадало Маратові про підводний човен. Він повідомив лейтенанта Кравцова, що перебуває на глибині тисячі двохсот метрів, що температура води близько п'яти градусів, що все гаразд.
Незабаром дно під ними стало більш похилим, і нарешті воно почало так круто падати, що вони насилу могли стримувати крок, щоб не скотитися сторч головою. Цей втомливий спуск закінчився на глибині тисячі дев'ятисот метрів, і відразу ж друзі опинилися серед зовсім іншої обстановки. Знову з усіх боків їх оточували розкидані всюди скелі – то поодинокі, то нагромаджені одна на одну, то голі, то покриті густими заростями глибоководних лілій, горгоній, поліпів. Серед скель і над ними часто миготіли різнокольорові вогники риб, низки та гірлянди сяючих точок.
– Ну, що ж, Павлику, – сказав Марат, глянувши на термометр, – от ми й добралися куди потрібно: температура рівно два з половиною градуси вище нуля. Можна пустити в хід трос-батарею і – додому!
– Якраз вчасно, – відповів Павлик. – Правду кажучи, я дуже втомився.
– Почекай, Павлику. Класти приймач просто на грунт, у товстий шар мулу, не годиться. Підемо трохи далі та пошукаємо серед скель придатний уламок. На нього й покладемо приймач трос-батареї.
Зручний уламок – низький і плоский – швидко знайшовся біля підніжжя величезної скелі, і на нього обережно спустили з плечей приймач трос-батареї.
– Ху! – зітхнув з полегшенням Павлик. – Хоч і легко, а все-таки спина ниє й болить.
– Давай посидимо трохи, відпочинемо й перекусимо, – запропонував Марат, – у мене вже апетит розійшовся.
Друзі сіли на уламок скелі коло трос-батареї і, обпираючись спиною на скелю позаду, обводячи променем ліхтаря оточуючу їх дику картину, мовчки посмоктували гаряче какао з термосів. Зарості гідрополіпів, темні й світні тіні, які повзали по дну та по хмурих скелях або миготіли в чорній пустоті над ними, – все показувало, що дно жило далеко інтенсивнішим і кипучішим життям, аніж водні товщі безпосередньо над ними.
– Ну, досить, Павлику! Час повертатися, – сказав Марат, повільно підводячись і, видно, зовсім неохоче залишаючи затишне місце. Не встиг він одначе розігнутися й випростати спину, як скеля, під якою вони відпочивали і рівновагу якої вони, очевидно, порушили, несподівано звалилась на них. Павлик і Марат ледве встигли відскочити вбік, але приймач трос-батареї опинився під скелею. Відчай Марата був безмі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175