Крок дістав хусточку і витер піт, важко дихаючи і продовжуючи мовчати.
– Ну, – наполягав Матвій Петрович, не дочекавшись відповіді, – чого ви соромитесь? Як ми зможемо підготувати ваш перехід на наш корабель, не знаючи, скільки часу в нашому розпорядженні?
– Я не знаю, – глухо відповів Крок, не підводячи голови і опускаючись на стілець по другий бік столу.
– Цього не може бути! – різко заперечив Матвій Петрович, ударивши долонею по карті. – Ви вимагаєте від мене зобов'язань, не даючи мені змоги виконати їх! Це нелогічно. І, зрештою, яка різниця між інформацією про координати і інформацією про строк прибуття? Чому ви першу можете давати, а від другої відмовляєтесь? Типове протиріччя широкої слов'янської душі.
Матвій Петрович з досадою відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу і забарабанив пальцями по столу.
– Перестаньте маніритися і ламатися, Крок! – рішуче продовжував він після хвилинної мовчанки. – Я повинен знати строк. Якщо ви не скажете, то наша угода анулюється. І не тільки угода – ми більше не будемо зацікавлені у вашому благополуччі. Не забувайте, що всі ваші розписки старий Абросимов передав у наше розпорядження. І ваша записка до мене теж зберігається надійно… Ну! – з досадою і нетерпінням закінчив Матвій Петрович. – Строк! Строк! Чи варто сваритися друзям через таку дрібницю!
Крок рвучко встав із стільця, швидко пройшовся двічі по кімнаті і, різко зупинившись біля столу, запинаючись, промовив:
– Гаразд… Але я не впевнений… Я чув, що строк призначено на двадцять третє серпня…
Наче від удару електричного струму, Матвій Петрович підскочив і тут же повільно опустився на стілець. Коричневожовте обличчя його закам'яніло, очі заховалися під опущеними повіками.
– Он як! – пробубонів він, очевидно ледве тамуючії хвилювання. – Двадцять третє серпня? Це… це дуже цікаво…
Помовчавши, він продовжував уже спокійніше:
– Тепер все ясно, любий Крок. Звичайно, до двадцять третього серпня ми встигнемо зняти вас із судна. «Леді Макбет» чи інший наш корабель своєчасно дасть вам знати про це…
І, ніби забувши про присутність Крока, втупивши очі в простір він повільно й роздумливо повторив:
– Двадцять третього серпня… Що це? Випадковість?.. Чи їм стало відомо?..
Нарешті Матвій Петрович стріпнувся, взяв олівець і, побавившись ним, змінив розмову.
– Що ви думаєте, Крок, робити, коли приїдете до нас? Адже ви будете багатою людиною… – І, стримано посміхнувшись, додав: – Власником прекрасної дружини… і не менш шановного тестя.
– Не знаю ще, Матвію Петровичу, – глухо і неохоче відповів Крок, – Може, поїду в Америку. Мене неодноразово запрошували туди на роботу.
– О Крок! – обережно сказав Матвій Петрович. – Якщо ви маєте намір продовжувати працювати, невже ви думаєте, що вас, талановитого інженера, спеціаліста по реактивних двигунах, недостатньо оцінять у моїй країні? Я сподіваюсь, коли ви поживете в нас, то зміните свою думку і свої наміри… Ну-с, а тепер повернемось до справи. – Матвій Петрович нахилився над картою і продовжував: – У наступному, найзручнішому пункті – Гібралтарі – на вас буде чекати…
Зненацька, не закінчивши фрази, він підняв голову і прислухався. Стривожений Крок повернув обличчя до дверей і завмер. У мертвій тиші, що наступила, донеслись віддалені, ледве чутні шурхіт і рух.
Матвій Петрович м'яко, нечутно, як кішка, схопився з стільця.
– Увага! – прошепотів він. – Усі документи і папери про похід – на стіл!
Він вихопив з бічної кишені редингота кілька тонких папірців з рядками цифр, кресленнями, малюнками і шпурнув усе це на стіл. Потім, кинувшись в один із кутків кімнати, швидко, зле тихо висунув із високої шифоньєрки ящик, згріб у жменю все, що там було, і теж кинув на стіл.
Крок у цей час тремтячими руками шарив у своїх кишенях, дістаючи звідти папірці. Його рухи зовсім не були схожі на швидкі, чіткі, упевнені рухи Матвія Петровича. Крок безладно хлопав себе по кишенях, викидав із них на стіл записки, тут же знову хапав їх, пробігав очима, деякі клав знову в кишеню, щоб у ту ж мить знову вихопити і покласти на стіл.
– Ви певні, що це… що це… до нас? – запитав він глухим переривчастим шепотом.
– Так! – коротко кинув Матвій Петрович і, нахилившись, витяг з-під ліжка великий емальований таз..
У передпокої почувся короткий дзвінок. Крок похитнувся і обіперся рукою об стілець. Навіть крізь півтемряву кімнати можна було помітити, як зблідло його обличчя.
– Кидайте всі ці папери в таз! – наказав Матвій Петрович.
В'ялими, неслухняними руками Крок схопив папери із стола і побіг з ними до таза. Кілька папірців, тріпочачись і гойдаючись, упали на підлогу.
– Ви збожеволіли! – прошипів Матвій Петрович, підбираючи папірці. – Ви нас погубите!
Розітнувся другий, тривалий і різкий дзвінок.
– Підпаліть папери і швидше одягайте плащ! Матвій Петрович, виявляючи несподі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175