якого бажання повернутися в ліжко. Несмілива спроба зоолога покласти його зустріла дружний протест Павлика і Марата, який до цього моменту відігравав роль асистента в клініці.
– Та що ви, Арсене Давидовичу! – вигукнули вони в один голос
– Я зовсім здоровий і чудово себе почуваю, – додав Павлик.
– Ну гаразд, гаразд! Іди обідати, а потім неодмінно поспи. Сьогодні нікуди більше не виходь. А після сну прийди до мене в лабораторію, біологічну.
Становище загального улюбленця при багатьох приємних сторонах має однак немало і негативних.
З того часу як Павлик був врятований за таких трагічних обставин, екіпаж підводного човна зосередив на ньому весь запас невитраченої батьківської любові, невтомної жадоби покровительства слабому, такої характерної для дужих, мужніх людей. Це було дуже приємно, проте вимагало і виявлення почуттів у відповідь. Але дорослих було багато – двадцять сім чоловік, а Павлик один. І єдине, чим він міг віддячити двадцяти семи своїм новим друзям, була увага і зацікавленість до того, що вони розповідали йому. А оскільки всі вони були відчайдушними ентузіастами свого чудового корабля, безмежно закоханими в нього і в свою роботу на ньому, то всі розмови в їдальні, в червоному кутку, в кают-компанії зводилися до човна, до його чудових якостей, до його незрівнянної переваги над іншими підводними човнами, які не мали тут іншого найменування, окрім «жаб».
Але якщо всі на «Піонері» були ентузіастами, то Ма-рат Мойсейович Бронштейн, електрик другого розряду, двадцяти років, якого, до речі, ніхто інакше не називав, як просто Марат, безперервно палав у незгзсаючому полум'ї любові до дивовижного судна. Треба при цьому відзначити, що в будівництві човна він брав участь, працюючи по телефонізації скафандрів. Він прямо-таки марив човном, і говорити про нього було для Марата величезною насолодою. Не слід тому дивуватися, шо саме він раніше за всіх і палкіше за всіх почав знайомити Павлика з усіма особливостями і перевагами цього чудового творіння радянської техніки. Ще більше розпалювалось у Марата бажання до цього тому, що, як це не дивно для радянського хлопчика, Павлик майже не знав про будову не тільки «Піонера», але й будь-яких інших підводних човнів взагалі.
Вони разом вийшли з госпітального відсіку у вузький коридор і, обійшовши центральний пост, пішли повз диспетчерські каюти головного механіка, головного електрика, начальника акустичної частини, потім повз каюти командного складу і команди. Стіни коридора були облицьовані коштовним лакованим деревом. По стелі проходили товсті і тонкі труби, пофарбовані в різні кольори. На підлозі, вбираючи шум кроків, тяглася каучукова доріжка. Через кожні п'ять метрів коридор розділявся водонепроникною переборкою з невеликими дверима, а в підлозі час від часу зустрічалися круглі люкові отвори з металевими східцями, які спускалися вниз. Крізь ці отвори видно було внизу мідь, скло і сталь різних машин та приладів, які або були непорушні, або тихо гули в діяльній роботі під пильним наглядом контрольних апаратів.
– Як в готелі! Світло, чисто, красиво, – сказав Павлик Маратові, тихенько проводячи на ходу пальцем по лакованих стінках коридора.
– Ти цього ніде, на жодному підводному човні не побачиш, тільки у нас, – з звичайною гордістю за свого «Піонера» сказав Марат. – Тут майже половина човна відведена екіпажеві для житла. На інших підводних човнах кожний зайвий кубометр віддається або нафті, щоб можна було ще пропливти зайвий кілометр, або торпедам, щоб зробити ще один постріл по ворогові, або акумуляторам, щоб було хоч трохи більше електроенергії для підводного плавання. Про людей там доводиться думати в останню чергу.
– А «Піонерові» хіба не потрібні ні нафта, ні електрика, ні торпеди?
– «Піонер» знає тільки одну енергію – електрику, – відповів Марат. – І він її може добути скільки завгодно, в першому-ліпшому пункті океану. Звичайні «жаби» в своїх акумуляторах можуть зробити запас електроенергії для плавання під водою тільки на двадцять-тридцять годин, а потім вони змушені випливати на поверхню, відкривати люки і запускати свої дизелі. Дизелі крутять гвинти і динамомашини. Гвинти рухають підводний човен, а динамомашини виробляють електричну енергію, якою знову заряджаються акумулятори для підводного плавання.
В самому кінці коридора була їдальня – простора каюта з склепистою стелею, заставлена невеликими столиками і красивими, що вертілися, кріслами, пригвинченими до підлоги. Кожен столик стояв на одній тов» стій круглій тумбі і був накритий скатеркою з круглим вирізом у центрі. У вирізах поблискував чорний лак, а навколо на скатерках були розставлені прилади для їжі, хліб на тарілочках, поставці. Каюта була залита м'яким світлом ламп з матових півкуль, вправлених у стелю. Її стіни були прикрашені портретами керівників країни, Червоної Армі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175