гня, – що падає, як сніг на голову. І саме тоді, коли найменше цього сподіваєшся. Як у пісні. Та сама тьотя Берта вийшла заміж аж у сорок п'ять років. І що характерно – дуже вдало! За директора комісійного магазину. А ви ж знаєте, дорогі мої читачі, що значить у радянський час вийти заміж за директора комісійного магазину! І заміж вона вийшла по любові. Вже тоді, коли облишила сподіватися на щось. І де б ви думали, тьотя Берта познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком? У крематорії. Її сусіда ховали на десять хвилин раніше від його родича. Отак воно буває.
Вибачайте, ми трохи віддалилися від головної теми нашої розмови. Ви вже знаєте, які проблеми особистого характеру мав наш незабвенний герой. Він просто не реагував на жіночу стать. На чоловічу, як ми вже зазначали, теж. Не можна сказати, щоб він дуже страждав від цього. Але й кайфу не ловив.
Виборча кампанія – не дуже зручний час для закохування. Але так уже сталося, що саме на цю гарячу пору йому судилося відчути смак бажання. Дивно, правда ж? Ну що ж тут вдієш.
Тож умощуйтеся зручніше, як говорив колись незабутній дід Панас, і слухайте.
Після виснажливого тижня, у суботній вечір, увесь змилений і зморений від перевиконаної норми – шести зустрічей у шести селах, – наш молодий герой ладен був звалитися на кушетку у Варфоломійовичевій землянці і відключитися до ранку, однак старий солдат умовив його відвідати журналістку місцевого радіо Тетяну Горошко, добре знану в провінційному районному містечку.
Завершувався місяць гарячої виборчої колотнечі, який поки що обмежувався спілкуванням із виборцями. Влада і конкуренти досі боролися дещо осторонь нашого головного героя, очевидно, не сприймаючи його справді героїчні потуги як такі, що варті уваги. А дарма. Вони ще кусатимуть собі лікті через свою недалекоглядність і за те, що проґавили найважливіший етап підривної проти них діяльності нашого головного героя. Підривність його діяльності полягала не в тому, що він підривав їхній авторитет, а в тому, що наполегливо підвищував свій.
Однак про це пізніше. Головне, що на цей момент виникла нагальна необхідність залучити до виборчої кампанії мас-медіа в особі районного радіовузла.
Чи знаєте ви, дорогі мої читачі, що таке районний радіовузол? Це маленька тісна кімнатка з милими, усміхненими жінками з гарними голосами, які розповідають вам п'ятнадцять хвилин на день про найкращий спосіб квашення капусти з кмином, про народний календар і про місцеву поетку Вероніку Пуговку, яка надривним голосом читає вам вірші про любов.
Наш молодий герой ішов до журналістки районного радіо з великою неохотою. Голова гула, як вулик із бджолами, його трохи морозило від тривалого перебування в холодних клубах, пекла печія від неякісного і нерегулярного харчування і переслідувала єдина мрія – поспати. Річ у тім, що останні два тижні він взагалі не міг спати. Заплющував очі – і продовжував агітувати, агітувати… У голові лунали стереотипні запитання, відповіді на які він увесь час намагався вдосконалювати. Уявивши, що і тепер йому доведеться з піною на губах доводити свою незамінність у наступному парламенті, йому стало так погано, як колись давно, коли йому, як найкращому жовтеняті доручили прочитати на Новорічній ялинці віршик про Леніна. Він вийшов на сцену – і… забув слова. Він розгубився і на ходу зімпровізував свою версію. Однак чомусь ця версія не увінчалася успіхом. Більше того, коштувала пізніше його мамі посади секретаря парткому стоматологічної клініки. А версія, як на нас, була дуже мила.
«Ленін любить всіх на світі -
діток і дорослих.
А найбільше – Батьківщину і Надію Крупську,
Клару Цеткін, серп і молот та Інесу Арманд».
З таким тяжким серцем, як тоді, у далекому радянському дитинстві, він наблизився до скромного провінційного приватного будиночка і зайшов через хвіртку у двір, де його зустріло дуже непривітно маленьке гидке облізле створіння. Вийшов хтось, здається, жіночої статі, – назвав те маленьке гидке створіння іменем Моська і провів нашого молодого героя тісним темним коридором, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом.
Наш молодий герой опинився в кімнаті. Посередині стояв великий стіл, вкритий зеленою оксамитовою скатертиною з шовковими пацьорками. Над ним висіла лампа в абажурі такого ж кольору. На стіні цокав старий великий годинник. Він якраз пробомкав восьму годину вечора. Це бомкання – глибоке, глухувате і, здається, таке ж оксамитове, як і скатертина, – неначе долинало з минулого століття. Воно якось відразу гіпнотично подіяло на нашого героя. Він увесь обм'як і розслабився, чого йому не вдавалося зробити останні два тижні, – і присів у зручне, також старовинне крісло до столу. На столі був розкладений пасьянс. Це йому нагадало мамочку. Наш молодий герой огледівся по кімнаті і побачив, що всі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60