яти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…
– Как красива, чорт пабэри!
– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.
– Кто, дарагая, зъявицца?
– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.
– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?
– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…
– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.
– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!
– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.
– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?
– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.
– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.
– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.
– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.
– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»
– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…
– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!
– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.
У «Мерседесі» атмосфера пожвавилася. Нашому молодому герою ідея від Ідеї також сподобалася, оскільки не раз чув від Варфоломійовича це ж саме порівняння.
Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»

Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.
– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.
У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.
– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!
– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!
– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.
– Вона ж його погубить!
– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?
– Як кого? Пашку!
– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!
– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?
– Плохо Вы обо мне думаете, папа!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60