м у його житті.
Повернімося до наших баранів. Як ви вже зрозуміли, друзі мої, другий етап виборів був не з приємних для нашого молодого героя. Група крутих аналітиків (а так офіційно називалися шарамижники) щодня готувала якийсь сюрприз. Ідея визрівала вночі у місцевому генделику під назвою «Бермуди».
О, ці провінційні кафе з екзотичними назвами «Маямі», «Єгипет», «Оазис», «Фіджі»! Затурканий життям і побутом чоловік приходить у задрипане кафе із світломузикою й уявляє себе в одному з райських куточків. Зате втомлений від кругосвітніх подорожей бізнесмен хоче втрапити в кафе під назвою «У Галі», «Під вишнею, під черешнею», «Смачно, як у мами». Кому що болить, як то кажуть…
Щось ми знову відволіклися від теми…
Ага. Про генделик «Бермуди». Там щоночі відбувалася робоча нарада штабу Адама Колосального.
Аналітичну групу очолював політолог Алік. Як то кажуть, з молодих та ранніх. Він мав вигляд заможного чоловіка, який знає собі ціну і вміє заробляти великі гроші.
Інший – не побоюсь цього слова – член аналітичної групи був Зюзік. Прізвище його невідоме. Але навіть не можна було уявити біля імені Зюзік якесь милозвучне прізвище. Крім того, зовнішність Зюзіка цілком гармоніювала з його ім'ям. Це був худорлявий (чи не забагато худорлявих як для одного роману?) наркоманистий чоловік, з тонкими не завжди митими патлами у давно не праних джинсах і ні разу не праній джинсовій куртці.
Третьою була членкиня Тамара Іванівна Синіцина, жінка незалежна і дуже самостійна.
Треба сказати, що справу вони свою знали. Мабуть, працювали не вперше. Можливо, приїхали із ближнього зарубіжжя, де виборчі технології на той час були відпрацьовані краще. Але стверджувати не буду.
Отже, працювали професіонали. Мушу визнати, вони робили не лише підленькі капості. Вони паралельно проробляли і цілком пристойні ходи.
Зокрема, було дуже оперативно зорганізовано спецвипуск обласної газети. Підкреслюю – обласної. Цей спецвипуск був педантично вкинутий в кожну поштову скриньку району. І складений був за всіма вимогами: і з анекдотами на останній сторінці, і зі світською хронікою там само, і з порадами садівника і городника на передостанній, і з програмою телепередач (там само), і з віршами (певно ж, Адама Колосального) на другій сторінці, і з нотами пісні на його ж слова там само, і з красивим портретом на тлі мальв на першій сторінці, і з автобіографічним нарисом – там само.
Усе розраховане з точністю до мілівідчуття: хазяйка, що ніколи в житті не цікавилася політикою, почне читати, як завжди, з останньої сторінки, а потім так захопиться, що дійде до першої.
Можна тільки уявити, скільки коштує такий спецвипуск. Однак де взято ті кошти, цього уявити собі неможливо. Принаймні поки що. Можливо, щось з'ясується в кінці роману.
А як у цій ситуації поводилися міська і районна газети?
Районна газета робила вигляд, що виборів просто не існує. А якщо вони й існують, то це настільки незначна подія порівняно з підготовкою техніки до весняних польових робіт і станом готовності сільськогосподарської техніки до тих самих весняних польових робіт, що не варто про це й згадувати. І треба визнати, що ця газета, тобто «Рідне поле», має рацію. Політики приходять і уходять, вибачте за русизм, тобто йдуть геть, а їсти хочеться завжди. Нічого немає важливішого, аніж земля і робота на землі. І нехай кине камінь в мене той, хто зі мною не згоден. Політиків і членів їхніх сімей цей заклик не стосується.
А міська газета? А міська газета на цей раз відкрито підтримувала Павла Івановича Печеніга. Відчувалася тверда рука Людини-гори. Все робилося без зайвих хитрощів, проте регулярно. А регулярність, як ви знаєте й без мене, мій дорогий читачу, це – запорука успіху.
Варфоломійович порадів, що він нарешті має «Іскру». По закону зловживати агітацією лише одного депутата було заборонено, однак ми вже давно з вами з'ясували, у країнах пострадянського простору панує не закон, а звичай. Газета не те, щоб не друкувала інформацію про Адама Колосального, але робила це з невичитаною коректурою, помилковими датами й іменами, у скороченому вигляді. Зате матеріали Павла Івановича були вилизані й діамантами вигравали в обрамленні новин про погоду, про народний календар та про спортивні досягнення місцевої футбольної команди «Скала».
Коли обурені Алік, Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина прийшли до головного редактора газети «Зоря» з погрозами: «Ми на Вас у суд подамо!», той, не змигнувши оком, відповів:
– Уперед! Прапор у руки!
Ці слова були сказані таким тоном, що аналітики збагнули: з вітряками бореться лише Дон Кіхот.
Проте через три дні головний редактор газети поплатився за свою самовпевненість. Річ у тім, що виборчі технології також користуються неписаним законом. Тож через три дні в районній друкарні сталася пожежа, така собі невеличка пожежа, щоб лише на два тижні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60