— То чому я так їздила? — поцікавилася вона, коли до Антона повернулася звикла пастель.
— Ніхто не знає, чому. Це загадка. Буба, до слова, і досі пробує її розгадати.
— А що, він хіба не з нами? Він мусить бути десь тут, адже ні? В сенсі, чи не так?
Антон, знову споважнілий, закивав головою. Сонце. Спека.
— Нє. Таке трапляється рідко, але трапляється. Він загубився. Ну й архе з ним.

5.
— Якщо ти вже виділа, як виглядає “плазма”, можемо погомоніти й про “Архе-8”, — сказав він і порухав бровами.
— Котресь із твоїх дзеркал вже цим займалося. Пуста трата часу. Я нічого не зрозуміла. Певне, тупенька я.
Антон задумався і знову почіхрав зарослі щоки. (“Хочеш видаватись старшим? Не вірять, що ти перейшов до десятого класу? Додай собі мужності — візьми GILLETTE KIDS”).
— Ти давай розказуй все поволі. По реченню. Так, щоби я зрозуміла. Окі-докі?
Почав Антон із такого:
— Я зрозумів, що існує змова, — сказав він і на підтвердження кивнув підборіддям.
Терезка кивнула й собі: можливо. Наразі проти таких припущень вона не заперечувала.
— Наступне: я зрозумів, якого роду це змова. Це порівняно недавня змова, не більше трьох тисяч років тому. Це, сказати би, змова самої еволюції. Бо, виявляється, все, що б людина не робила, вона робить по команді. Тому я назвав це змовою команд.
Терезка дала знак зупинитися.
— Яких іще команд?
— Геометричних, — сказав Антон і насупив брови.
Терезка знову ледь не розреготалася з його вигляду, якби не вдумалася в опальне слівце: геометрія. Їй одразу ж пригадалось, як десь у класі десятому, зимою, її дах з’їхав на санках з розуму. Звичайно: Лобачевський, “Геометрія сфери” (неопубл.). Риман “Суть точки” (неопубл.). Гаусс “Введення в нелінійність” (неопубл.). Лжеевклід і його “Сумнівання”. Теж неопубл.
А ось іще один вар’ят: Антон і його “Архе-8”. Черговий неопубл. Не інкаше, як справді підісланий кимось. Погляд зупинився на сумці, й Терезку прохромив лихий здогад. Все склалося: поки вона була нав’ючена, Антон лазив досередини (ми, як пригадуєте, скористалися цим моментом для уточнення деяких терезчиних преференцій та фйолів) і знайшов ксерокопії підручника з геометрії. “А тепер користується цим і прощупує ґрунт, — упевнилась вона. — Тільки для чого?”. Терезка примружила око, як це робив Антон, і глянула на того фраєра у зовсім іншому світлі. А той, навіть гадки не маючи, що його вже розкушено по сьоме коліно, спокійнісінько кривився сонцю й чіхрав щоки. Он воно — обличчя справжньої змови! Терезка вчергове придивилася до Антонової міни: те, у відповідь, заграло тисячами таких самоочевидних подробиць, які мусіли наштовхнути її до роздогадки ще на початку знайомства. Швидко, аби її не розкусили, Терезка набрала подоби уважної, вдумливої дівчинки, — дівчинки, яка легко ніяковіє, дівчинки, яку легко загнати в кут, — і вражено закліпала очима:
— Ах, геометричних?!
— Так, — Антон кивнув і зробився ще серйознішим. — Ти ще про неї прочитаєш, я дам тобі свої записки. Але мені більше цікаво зараз, хто за тим стоїть. Хто вони — “Архе-8”? І головне: як із тим геометричним заколотом в’яжешся ти?
— Я?!!
— Так! Адже ти також виділа “плазму”. Ти повинна це розуміти. Кожен, хто крапав “архе”, був причетним до змови геометричної “Архе-8”. Ти частинка геометрії. Геометрія — це і є вони, АРХЕ-8.
— Ах, і ХТО Ж ВОНИ?! — Терезка вдала, наче її очі от-от вислизнуть із орбіт. “О Боже, О Боже! ЯК ЦІКАВО! Невже цей Антон переконаний, що зможе обвести мене такими малімонами довкола пальця?!”. — Ну? І хто вони?
— Це інопланетяни. Вони готуються полонити світ.
Далі боротися зі собою не було сенсу, і Терезка просто розреготалася. Від її сміху Антон скуйовдився, наче отримав копняка під зад. Терезка трохи втихомирилась, і, щоб якось розважити Антона, сказала:
— Ти, Антон, не ображайся… Ну, я не маю на увазі нічого поганого, тобто, нічого особистого, в сенсі, нічого особливого, але… Мене просто переслідує враження, шо ти йобнутий.
З дуже серйозним виглядом Антон поліз до своєї сумки і витягнув звідти зачовганий блокнотик.
— На он, — сказав він. — Візьми, погортай. Нє, серйозно — бери, бери. Тут, можливо, все доступніше сказано. Може, й ти дахом поїдеш.
Терезка читає

1.
Вони домовилися зустрітися з Антоном наступного понеділка — вже у вересні. Антон, мовляв, їде ще десь відпочити — за власним же визначенням, “десь до води” (здається, мова йшла про якусь набережну). Терезка розпрощалася з баригою Антошкою, по чому довго-довго дивилася йому вслід, м’яко посміхаючись і делікатно переступаючи з п’яточки на пальчики. Перша перемога була за нею.
Додому Терезка топала веселою та натхненною. Невідомі кинули їй виклик у гру, це о’кей. Але мабуть, ніхто серед отих незнайомих (без різниці, хто це -якийсь там Антон чи саме АРХЕ-8) не здогадувався, у що потенційно може перерости така гра.
Головне для себе Терезка узагальнила в наступному: поки вона пам’ятатиме, що все це — гра, вона ж ту гру й вестиме, а рахунок твердо триматиметься 6:0.
Що би там не коїлось, на душі їй було свобідно: у дитсадок вона поверталася щойно у жовтні. Цілий місяць осені для ігор, забав та несподіванок.

2.
Дома її зустріло те, що завжди: важковпізнавана за безладом кімната, закидана підручниками хімії (“Хімії? — хотілося дивуватися їй. — Хіба я мала колись книжки з аналітичної хімії?! А як же моя геометрія?”), годинник без батарейки і пара сонечок на підвіконні. Кілька хвилин Терезка вичікувала, чи не будуть сонечка злягатися. Не спостерігши, однак, нічого екстравагантного, вона пішла на кухню попити чаю.
Чогось почало підтошнювати, до того ж крутилася голова — певне, залишки “архе”.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26