так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.
— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.
— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!
Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.
— Спали його, тату.
— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.
Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.
— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!
Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:
— Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?
— Я хотів би, щоб камінь він повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.
— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.
Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.
— Навіщо нам погане місце коло хати? — сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.
— Я зараз, — сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.
Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.
Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
— Я мушу, — сказав він просто в ті молящі очі, — бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.
— Авжеж, — згодився лісник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!
— Пам'ятаю! — закричав з відчаєм швець. — Пам'ятаю те твоє добро!
Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.
— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!
— Пустіть його, тату! — сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.
— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.
— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.
— Що ти хочеш од мене ще?
— Випусти ті душі, які встиг загарбати, — сумирно сказав швець.
— Не можу я цього, — відповів лісник. — Нема в мене розписок.
— Відпусти по пам'яті, — сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю…
До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі — містечка. Нарешті ввійшов панотець.
— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!
— Як і всі, — опустив голову панотець.
— Ви ж маєте свячену воду?
— Як усі, — ще нижче схилив голову панотець.
Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум'ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав їх, а може, вони плакали.
Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. "Хто знає, — думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?" Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166