Бачила річку і Старого Пічкура, що ставив верші на день. Потім він сидітиме на камені й чекатиме, доки налізе в ті верші дурна риба, — має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку річки дві тоненькі постаті й миттю впізнала — Хлопець повів показувати свої володіння старшій дочці Олександри Панасівни. Ревниво озвалося в Галиній душі серце, але їй стало і смішно на тих так заклопотаних — енергійно йшли по білій, наче із сиру зробленій, стежці. Побачила Галя й діда Iвана, той не вийшов сьогодні з козами на кручі, а повільно гуляв по своєму садку, звісивши білочубу голову. Кози мекали й висовували гострі писки із хліва, а в ворота заходила Марія Яківна з мішком трави та листя.
З— під ніг у Галі вилітали коники, летіли на сірих та зелених крилах, сідали неподалець; пахло чебрецем і полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству білими туфлями на високому підборі, і та жорства зовсім не перешкоджала їй: сонце світило їй просто у вічі. Мружилася й милувалася на купчасті хмари, одна рука її стискала білу сумочку, а друга вільно ходила біля тіла. Iнколи заточувалася й балансувала вільною рукою, наче сподівалася, що от-от її підтримає на тому схилі чиясь сильна рука.
Отакою й побачив її з шкільного подвір'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом і похитувався. Дивний острах обійняв Володимира, дивний переляк. Він позадкував до своїх дверей і зайшов нишком до кімнати. Сів, щоб прохолодити розпашіле лице і щоб стримати розшаленіле серце, — метелик на горі виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замість так ганебно втікати, піти й подати тому метелику руку?
Його потягло до відчиненого вікна, і він став коло нього саме в той мент, коли підходила туди й Галя. Вона побачила Володимира і вклонилася трохи незграбно, а на вустах її засвітилася зніяковіла й розгублена усмішка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували поміж себе, раптом тріснула.
— Добрий день! — мовили Галині вуста.
— Доброго дня, Галино Iванівно, — мовили і його вуста. — Куди це ви?
— На прогулянку, — сказали її вуста, і махнула вона голубою рукою. — Не все ж воно й удома сидіти…
— А звісно, — сказали і його вуста. — Я, до речі, теж засидівся. Може візьмете мене в компаньйони?
Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, і Володимир раптом захлинувся від тої дивовижної краси, якою вона палала. "Я збожеволіві" — подумав він приречено, але не міг і на хвилину відірватися від її таких повабливих очей.
Галя начебто виблідла від хвилювання, пальці її затанцювали на сумочці, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотіли так, що він ледве-ледь розчув.
— Зробите ласку, — сказала якнайтихіше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення.

16
Хлопець спинився на горі, з якої розгортався краєвид на всі чотири боки. Завжди відчував на цій горі особливе піднесення, здавалося йому — весь широкий світ кладеться йому перед очі, і варто тільки простягти руку, щоб він уліг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднілися порізані ярами кручі, рідко засаджені кущиками ліщини, за ними стелилися вже зібрані поля із золотою іще стернею, там далі витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий заріст сільського цвинтаря. Річка тяглась углибину і впиралась у синю щітку лісу — саме за неї щодня сідало сонце, і Хлопець любив спостерігати, як розпалюється вечірня заграва, наче той ліс горить.
— Оце і є мої володіння, — сказав він гордо дівчинці, що стояла із ним поруч, плече в плече.
— Я тут ніколи не була, — сказала тихо Неоніла, а очі її дивилися заворожено й покірливо.
— Звідси світ широкий! — промовив Хлопець, і його змружені очі засміялися й заіскрили.
"Часом стоїш так, — подумав він, — тебе пориває піти не озираючись".
Дівчинка повернулася до нього, подивившись віддано й трохи захоплено.
— Пішли! — сказав він коротко і кинувся стрімко з гори.
Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дісталися до найближчої кручі.
— Диви, як я бігаю! — сказав Хлопець і, розігнавшись, чимдуж побіг серединою кручі. З-під його ніг вивалювалася глина й осипалася долі з густим шурхотом.
— Я так не зможу! — крикнула дівчинка, бо стояв він уже по той бік кручі.
— А ти спробуй!
Вона замахала руками й закрутила головою, хоч її підмивало так само перебігти через кручу й собі. Але затаєний дівочий інстинкт спинив її і примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомічнішою. Він біг уже назад по тій-таки кручі, повний півнячого завзяття й хлоп'ячої зарозумілості, а коли сонце осяяло голе по пояс його тіло, засвітилося воно раптом золотими волосинками. Це найбільше вразило дівчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який біг їй назустріч, їй здалося, що весь світ дивно одмінився.
— Навчився тут такі коники викидати! — догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тільки-но захват.
— Знаєш що? — сказав він, по-змовницькому присуваючись до неї. — Ми поліземо в найбільшу печеру.
Пішов уперед, спускаючись по схилу, і не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним піде. Вона й пішла, керована не так розважком, як тим-таки інстинктом, завдяки якому жінка залюбки ступає в чоловікові сліди. Дійшли відтак до заростей ліщини, там темніла яма. За мить Хлопець пропав у тій ямі, а через якийсь час вийшов з-за кущів.
— Все гаразд, — сказав він. — Можна лізти!
Знову пірнув у яму, а вона відчула, що її серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслід за Хлопцем.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166