Чудна туга стиснула йому груди. Він сам не знав, звідки з'явилось оце не знане досі відчуття тужливого неспокою.
Северсон сів до письмового столу, мимохіть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.
«Любий Альберте…» — написав він тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зім'яв папір. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш і задивився на його білу поверхню.
До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Він тепер на білому світі сам-самісінький — старими друзями покинутий, а поруч з новими — такий по-смішному жалюгідний…
Северсон підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті. Знову повернувся до стола. Він хотів позбутись сум'яття думок та почуттів, звіритись бодай паперові.
«…Мені важко… — писав він похапливо. — Нічого не розумію. Почуваю себе жалюгідною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня… Велетень до мене ласкавий і люб'язний, але я його боюсь. Він володіє страшною силою. Мені здається, що в нього довжелезні руки, якими він обіймає всю земну кулю, як м'яч, і з легкістю сягає Всесвіту. Він необмежено панує і там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарешті і моє життя він вирвав з обіймів смерті, змусивши її поступитись.
Живу з велетнем, який не знає перепон, не відчуває запаморочення голови ні од висоти, ні од швидкості. З його ласки живу в казковому місті, яке можна сміливо порівняти з раєм… І все-таки я його боюсь.
Легко звикаєш до хорошого, і важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пізніше досить сил, щоб воювати з долею?
Колись я міг би сміливо стати до перших лав, а тепер я — останній з останніх, найжалюгідніший, дурніший за десятирічного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому і почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або…»
Останнє слово перетворилось на різку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постіль і занурився головою в подушку. Раптом він здригнувся: пальці відчули холодний аркуш паперу.
Підніс його до очей. Лист…
Швидко перечитав написані красивим почерком рядки.
«Не гнівайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкіним сьогодні проводимо важку й відповідальну операцію. Зате завтра я з Вами буду цілий день. Сподіваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрібно, — дзвоніть. Бажаю Вам приємних снів! На добраніч!
Наташа»
Северсон сів на край ліжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкін також.
«Ні, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!» — вирішив він раптом і вибіг з кімнати до напівосвітленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бік іти.
«Звісно, кабінет Тарабкіна десь далі, бо інакше я б зустрічав його тут частіше…» — подумав Северсон і попрямував на нижчий поверх. Але цим він досягнув небагато. Ніде ані найменшої ознаки життя. Металеві цифри на дверях мовчали, оберігаючи сховані за ними таємниці.
«А навіщо ота розмова? — спало на думку Северсону. — Просто треба тікати геть!»
Він почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадці.
Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути містом, якщо майже кожен знає його з виду і одразу зрозуміє, що бачить перед собою втікача?.. І що сказати, коли випадково зустрінешся з ким-небудь у вестибюлі?
Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:
Лабораторії — 1548-56 Академік Тарабкін — 1547 Операційні зали — 1557-60
«Який я дурень!» — посміхнувся він мимохіть і ступив до довгого коридора.
Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Се-версон легенько постукав, а коли ніхто не відгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.
У великому напівосвітленому кабінеті немає нікого. Лише розгорнута книга на робочому столі та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свідчать, що недавно тут хтось сидів.
Северсон хотів швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намірів, але переплутав двері і потрапив не в коридор, а до лабораторії.
Тут, залиті блакитним світлом, виблискували розташовані двома довгими рядами скляні резервуари. На кожному з них було прикріплено по кілька апаратів, що скидались на мікроскопи.
Непроханий гість якийсь час вагався, але потім цікавість перемогла. Він підійшов до одного з апаратів, припаз до м'якого пружка бінокулярних окулярів. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полі зору приладу.
В мутнуватому розчині проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорідна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорі кульки.
Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощі швидко змінювались. В загадковому тільці почали з'являтись маленькі зернятка; зовнішня оболонка розтягувалась і наморщувалась; кулька виростала, збільшувалась, розтягнулась у вісімку — і поділилась навпіл.
Тільки тепер Северсон збагнув, що відбувалось у нього перед очима: з неоднорідної драглистої речовини в розчині утворювались живі клітини, які потім починали ділитись.
Він замислився.
«Omnis cellula a cellula!» — «Кожна клітина з клітини!» — згадав він улюблений вираз старого викладача біології.
Ні, вчитель був явно неправий: у резервуарі клітини виникають зовсім не з клітин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерії?! А може, в апараті відбувається щось зовсім інше?..
Северсон відірвав очі від окулярів і злякано озирнувся. Він так поринув у спостереження, що навіть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кімнати й дивиться на нього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134