— прошипів Дітріхсон і одвернувся.
Розділ XX
Друга спроба
Стан здоров'я Северсона настільки поліпшився, що хворий уже без особливих зусиль пересувався по лікарні, але, незважаючи на це, йому влаштували грунтовний медичний огляд за участю Наташі Орлової, що спеціально задля цього прилетіла з Москви на Місяць.
— Все гаразд! — запевняла вона Алену Свозилову, яка все ще тремтіла за життя Северсона. — Він просто перехвилювався, тому й стався припадок.
— А може, на нього несприятливо вплинули незвичні умови життя на Місяці?
— Гадаю, що ні. Скафандри прекрасно дотримують потрібну температуру, не пропускають космічних променів. З цього боку йому не загрожує ніякої небезпеки, навіть коли зважати на те, що його організм чутливіший за наші.
Алена палко стиснула руку Орловій. Та посміхнулась, її очі говорили: «Розумію, розумію!»
— І все ж я тепер його не відпущу від себе й на крок!
Прибувши на Місяць, академік Навратіл марно шукав Алену і в обсерваторіях, і на металургійному заводі. Аж через кілька годин він знайшов її в оранжереї. Вона гуляла з Северсоном серед пишних, химерних рослин, виведених у середовищі з вшестеро меншою силою тяжіння.
— Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь! — привітав Северсона Навратіл.
— А це тому, — пожартував Северсон, — що я хочу взяти участь у випробуванні ракети. Дозволите?
Навратіл почухав потилицю:
— Ой друже, вирішальне слово мають лікарі. Запитайте Наташу. Я особисто нічого не маю проти, але попереджаю заздалегідь: багато надій на спробу не покладайте.
— Чому? — здивувався Северсон.
Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академікові, щоб той не продовжував розмову.
— А тому, щоб ви не розчарувались при можливій невдачі.
Наташа Орлова, звісно, заборонила Северсону навіть думати про експериментальну ракету. Пацієнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацієнт буде хвилюватись, отже, хай собі лежить та чекає, поки спроба закінчиться, а тоді йому все розкажуть.
Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.
***
Експериментальна ракета академіка Навратіла готова до старту.
Представники президії Всесвітньої Академії наук сидять біля приймачів у приміщенні поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвіт, іронічно посміхається.
— Старт! — розрізає напружену тишу голос Навратіла.
Червоне полум'я на естакаді; ракета, що зникає в неозорій далині, — це вже багатократно бачена, цілком прозаїчна картина. І все ж сьогодні кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очі ще довго не можуть відірватись від того місця, де розпливається останній слід міжзоряного мандрівника, який ніколи не повернеться назад.
Періодичні сигнали радіопередавача ракети монотонно відбивають час, як метроном. Тільки дуже чутливе вухо розрізнить збільшення інтервалів між окремими звуками.
Ватсон витягає з кишені записну книжку і спокійно читає свої зазначки. Швидкість — мізерна, якихось там кількасот кілометрів на секунду; те, що відбувається навколо, його ще не цікавить.
Складні апарати точно вимірюють збільшення інтервалів між сигналами і з тихим шерехом перераховують їх на швидкість ракети.
Тридцять п'ять тисяч кілометрів на секунду…
Шістдесят тисяч кілометрів на секунду…
Сімдесят тисяч!
Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.
Навратіл заплющує очі й прислухається, ніби побоюється, що ось-ось в далях Всесвіту пролунає оглушливий удар. На чолі в нього виступають холодні перлинки поту.
Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацієнта, покладеного на операційний стіл.
— Сімдесят тисяч п'ятсот!.. — чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.
— Критична мить… — шепоче академік Шайнер, стискаючи руку Навратіла.
— Вісімдесят тисяч!
Всі підводяться з крісел.
Кожен звук метронома нагадує Навратілу удар серця.
— Та… та… та… Серце не зупиняється.
А швидкість все зростає: 80 500… 81 000… 85 000… 90 000…
Хотенков знову сідає і гладить собі коліно.
— Ну? — обертається він до Ватсона.
Але не задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.
— Не кажіть гоп, поки не перескочимо! — відповів він тихо.
Навратіл чує це, але не гнівається, його теж мучать сумніви: «А й справді, чи перескочить ракета через сотню тисяч?»
Бурхливу радість після кожного наступного повідомлення виявляє тільки академік Шайнер. Він навіть пробує жартувати в цій напруженій обстановці. Але його жарти не зустрічають відгуку.
***
А Северсон, не підозрюючи, що історична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великій оранжереї Тіхського металургійного комбінату. Завідувач лікарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропічних рослин, — з ручним кріслом, бібліотечкою, письмовим столом, тахтою та телевізором. Тут красиво й затишно, але сьогодні пацієнтові якось не по собі.
Він думає про минуле й про сучасне.
«Я живу у величну епоху… — каже він сам до себе. — Війни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини… Час летить, і незабаром ці славетні роки збіжать у минуле, як і незабутні подорожі з Амундсеном… Я повинен їх якось затримати… Почну писати щоденник».
Хід його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:
— Лайфе, любий! — кричить вона, насилу переводячи дух. — Ракета досягла швидкості сто двадцять тисяч кілометрів на секунду! Швидкість дедалі зростає… Лайфе, ми виграли!
Северсон зробив крок назустріч дівчині, міцно взяв її за обидві руки:
— Аленко, я хочу піти туди.
— Ходімте, Лайфе, ходімте!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134