За цілий тиждень немає хвилинки, якої він не присвятив би праці, і навіть у неділю не виділить часу для себе! Хіба можна так жити?
Звертання у третій особі свідчило, що Гана Заяцова серйозно гнівається.
— Незабаром усе скінчиться, Ганочко, — сказав доктор Заяц заспокійливо. — Мета вже близька. Хіба я можу тепер спати?
— Ти повторюєш це ось уже вісім років. Не тільки можеш, а повинен більше спати, — хоча б у неділю. Ти зовсім не відпочиваєш! Я люблю працювати не менш за тебе, але так, як ти, не поводжусь. Ти вже блідий як стіна і щораз дужче худнеш. Хіба я можу на це спокійно дивитись?.. А наша дитина?.. Ти про неї думаєш?.. Ось піду в Академію, попрошу Хотенкова, щоб він звільнив тебе від цього завдання. Або щоб дав його як основне. З мене досить!
— Та ти тільки піділлєш масла в вогонь! — злякався доктор Заяц. — Адже ти сама добре знаєш, що Академія хоче того ж самого: щоб я присвятив себе лабораторії, а геологічні дослідження лишив іншим… Припустімо, що я послухався б, а потім мене спіткає невдача. Тоді ці роки було б втрачено безповоротно. Я просто втратив би шматок свого життя…
— А чому б твоїм дослідам не бути вдалими? — раптом змінила тон розмови Гана Заяцова. — Адже хвилину тому ти сам сказав, що мета близька. Згадай-но час, коли ти працював над новим гравіметром! І тоді тебе мучили сумніви. А тепер? Тепер гравіметр Заяца — незамінна зброя геолога!.. Безумовно, ти здобудеш перемогу й цього разу, Мартіне!.. Як у тебе йдуть справи? Адже ти зовсім нічого не розповідаєш.
Доктор Заяц ожив:
— Уяви собі, я нарешті вибрався з глухого закутка. Мені пощастило зруйнувати гравітаційне поле. Ще не знаю, на яку відстань поширюватиметься його дія, але перший крок я зробив. Учора ввечері гравіметр відчутно реагував навіть на незначну зміну центра ваги тіла, яке висіло в сусідньому приміщенні… — він помовчав з хвилину. — Я переконаний, що йду вірним шляхом, Ганочко… Тож хіба я можу тепер сидіти склавши руки, коли знаю, що людству на планеті Ікс загрожує небезпека?
— «Промінь» уже не наздоженеш, марні твої зусилля. Наші, можливо, давно прибули на планету Ікс, і там усе гаразд. Вони й без нашого попередження зуміють знайти вихід із становища, яке у них склалося.
Заяц заперечливо похитав головою:
— Я був би радий, коли б твої слова справдились. Але хто з нас може сказати з певністю, де зараз «Промінь»?.. Ох, ота черепашача інформація! Можливо, екіпаж виявив у Всесвіті яку-небудь блукаючу планету і зупинився на ній для вивчення. На «Промені» не догадуються, що планеті Ікс загрожує небезпека, тому й не поспішають. А для наших сусідів у Всесвіті втрата часу може призвести до катастрофічних наслідків.
— Якщо взагалі вже не пізно… — тихо додала Заяцова. Запала обтяжлива пауза. Її порушив дзвінкий дитячий голос із спальні:
— Татусю, ти не забув, що сьогодні «Промінь» святкує річницю?
— Чи бачиш? — кивнула Заяцова. — Який батько, такий і син! Уже також прокидається вдосвіта… Чому не спиш, Юрко?
— Боюсь, щоб татко не пішов. Я обіцяв хлопцям з гуртка запитати, чи можемо ми прийти сьогодні о десятій в лабораторію подивитись репортаж… Татусю, правда ж, можна?
— Не знаю, не знаю… — почухав потилицю Заяц. — В мене на сьогодні стільки заплановано, що… За сьогоднішній репортаж ти мені краще вибач. Подивитись його можна добре і вдома або на вашому телевізорі в обсерваторії.
— Ні, татусю, краще в тебе, на Петржалці! — попросив хлопець. — Я вже друзям пообіцяв… Побачиш, тебе ніяк не потурбуємо. Адже це в день річниці, тату…
— Ну, хто встоїть перед вами, наукові працівники! — засміявся Заяц. — Але попереджаю, що вас до лабораторії не покличу. Лишитесь в кімнаті для гостей. Мені потрібна повна тиша.
Юрко з'явився у садку біля лабораторії Заяца ще о пів на десяту. Обійшов навколо будинку, зазираючи в вікна. Помітивши батька, який, схилившись над приладами, щось записував у блокнот, хлопець постукав у шибку і привітально помахав рукою. Потім побіг тротуаром до берега Дунаю, сів у траву і з насолодою підставив обличчя ранковому сонцю.
Блакитним небозводом снували вертольоти та конвертоплани, які цього чудесного недільного ранку переносили екскурсантів у наймальовничіші куточки природи; Дунаєм пливли прикрашені прапорцями плавучі готелі. Але Юрка сьогодні не приваблювали подорожі в незнані країни. Він нетерпляче поглядав на башту висотного будинку біля моста, — власне, на стрілки годинника.
«За п'ять хвилин десята, а хлопців ще нема! — думав він досадливо. — І треба ж їм запізнитись саме сьогодні!.. Ну, чекати не буду: хто пізно приходить, той сам собі шкодить!»
Юрко помчав до лабораторії, навшпиньки зайшов у довгасте приміщення з кількома рядами крісел, сів до круглого столика і ввімкнув телевізор. З проектора ринув потік променів. На протилежній стінці з'явилось неясне зображення. Хлопець ще трошки покрутив ручки настройки. І ось вирисувався малюнок космічного корабля з написом: «Промінь».
— Через три хвилини починаємо телевізійну передачу для молоді, — оголосив диктор. — Як ми повідомляли минулої неділі, сьогоднішній репортаж про подорож «Променя» у Всесвіт буде ювілейним. Вісім років тому зореліт стартував з головного космодрому на Місяці й вирушив у далеку подорож. За останнім повідомленням, одержаним з «Променя», всі члени екіпажу здорові, подорож відбувається точно за розрахунками академіка Навратіла… Юрко так захопився репортажем, що навіть не помітив, що він у приміщенні вже давно не один. А на екрані один по одному проходять кадри, передані свого часу з зоре-льота.
— Що глибше проникає «Промінь» у Всесвіт, то важче стає зв'язуватись з Землею, — продовжує диктор.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134