приголомшливої імпровізації…Тоді відкручуєш обидва крани і довго миєш себе. Зробилося так легко і затишно, як не було вже давно. Час від часу дивишся у дзеркало – обличчя з перекошеного стає врівноваженим, крапельки поту переможно цвітуть на ньому, а шкіра повертає собі звичний відтінок. І все ж досить неприємна пика. Вся національна самосвідомість пішла у вуса. А ці почервонілі очі! А ніс, якого в тебе зазвичай немає, теж претендує на щось – вигострився й поблискує, розпромінюючи самозакоханість. Пштрикаєш по ньому пальцем, аби не задавався, і раптом чуєш з-за спини лагідний старечий голосок:– Што, касатік, струганул малость?Маленький тихий дідок сидить у кутку й доброзичливо спостерігає за тобою. Такий собі голуб сивенький. Вочевидь, був тут увесь час, поки ти блював.– Мінєралкі попєй, родімий, мінералка оченно помогаєт, – каже вій.– Та вже ніби легше, – тяжко зітхаєш.– Ілі ложку мьоду прімі – как руко й симєт…– Нічого, дзядзю, я витривалий, – пробуєш навіть зашкіритися.– Нєбось, водку с краснєнькім жрал, галубчік?– І не тільки, тату. Всі кольори веселки. Райдуги! – пояснюєш.– Нєзя так, болєзнай. Щадіть сєбя надоть.– Яке вже там, стрийку! Раз живемо – раз мучимося…– Страдаєш, бєдннй? – Як усі, старче.– А ти помолісь – полєгчаєт.– Кому маю молитися? Якому Богові, тату? Стільки їх виникає над нами, і кожен стверджує, ніби Він – Єдиний, і кожен хоче щоб Йому молитися. Якесь багатовладдя в небесах. Не можуть поділити сфери. А на нас усе окотилося. Пани б'ються, а у хлопів чуби тріщать!З такими старими людьми найкраще розмовляти мовою прислів'їв. Це їх переконує.– Много зла в тебе накіпєло, ласковий.– Бо я хотів з усіма жити у злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно. Ще перед моїм народженням долю світу було вирішено: свари і війни. А ви тут хто будете?– Я чєловєк маленькій, – вичерпно повідомляє старий.– О, то це про вас написано найкращі твори світової класики?– Про мєня, любєзний, про мєня.– І не тяжко вам отак жити – з такою неславою? Всі про вас усе знають…– А я Богу молюсь. І помогаєт.– А якому з них молитеся – російському, бородатому, чи, може, індійському, шестирукому?– А тому, за которим правда. Правду любой нутром чуєт.– На жаль, вуйку, правда – це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда як дишло. Навіть газета є така, може, читали?– Много, много зла в тєбє, мілай.– Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, і лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки.– Во храм хадіть надобно, Богу моліться. Он всьо прощаєт.– Що ж це за Бог такий, старче, котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не можу вірити.– Всьо ви, учониє люді, видумиваєтє, – скрушно похитав головою дідок. – Ліш би как-нібудь вивернуться! А на самом дєлє – только лень душевная да омєртвєніє. Не хочєт душа спасаться! І отягчілісь сєрдца ваші об'єдєнієм і піянством і заботамі житєйскімі…– Може, ти й правду кажеш, старий, – мовив ти по короткій печальній мовчанці. – Може, я від завтра почну молитися, до церкви ходити. Тільки б якось нарешті звідси вибратися. Нагору! Бо це ж пекло, тату! Невже ти не відчуваєш? І що робиш у ньому, такий благий та мудрий?– Вахтьори ми, – повідомив старий.– А тоді ти мусиш знати, як звідси виборсатися. Скажи мені!– Што я знаю, сердешний? Я – чєловєк маленькій. Знаю только, што там, – він указав у напрямку залу, – піянство і об'яденіє, а там, – указав на інші двері, ліворуч від дзеркала, – покойнікі совєтуются…– Які ще в біса покійники?– Атакіє. Важниє. Сінпозіум какой-то.– Симпозіум для покійників? Гарно!– Строго по пропускам, касатік. Хочеш зайті, послушать?– Не хочу я вже нікуди, старче! І навіть до покійників не хочу! Досить з мене на сьогодні. Мушу якось на волю видертися. Там дощ, машини, дівчата. Ліхтарі, парасолі. Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю – з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад. Або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати.– Как знаєш, – знизав плечима старий.Якусь хвилину ви помовчали.І тут я знову повернувся лицем до дзеркала, друзі, й побачив, як там, у дзеркалі, відбитий мій двійник шкіриться і підморгує мені. Помацав рукою власне обличчя – нічого подібного, жодного вишкіру, ніяких підморгувань. А той, у дзеркалі, продовжує. Мовляв, нікуди мені не подітися – сценарій дня не завершений. Фінальний постріл так і не пролупав. І не вдасться мені від нього відвертітися, Так що день треба прожити до кінця. Вичерпати його. Чесно і твердо.У тиші скрапувала в раковину вода з нещільно закрученого тобою крана.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63