В той вечір, коли Соломон Крокус дізнався про зраду своєї жінки, він і справді побив якогось покидька, який перетнув йому дорогу… Він навіть не пам’ятав його лице, зате дуже добре пам’ятав безумство, яке охопило його тоді — ледве що не якась берсерківська нестяма… Здається, той чоловік отримав тяжкі травми, але панові Крокусу пощастило — ніхто не встиг його розгледіти, тож йому не висунули звинувачення. І він до сьогодні сподівався, що ніхто не знає про той прикрий випадок. Виходить, даремно сподівався? Пан Крокус нажахано глянув на Стефа Боро. Якщо він знає про це, то, може, він знає і про… про все решта?

***
Наступного вечора Лада знов відвідала Ялку. Дівчинка почала вже потроху приходити до тями, хоч і далі виглядала ледь-ледь живою. Порадившись з тіткою, Лада приготувала заспокійливий відвар з трав і принесла його хворій. Батьки Ялки зустріли її як уособлення останньої надії, і Лада не наважилась сказати їм про причину хвороби дівчинки. Нехай потім…
Сидячи коло ліжка хворої, Лада перегортала в пам’яті вчорашню прогулянку з паном Смерчем. Хто ж він такий? І чому вона не може не думати про нього?
— Ладо… — раптом тихо промовила дівчинка, — А правда, що ви можете говорити з небіжчиками?
Вона, здригнувшись, глянула на Ялку — дівчинка дивилася тьмяно і не по-дитячому серйозно. Лада зітхнула, мимохіть глянувши у вікно. На цей раз за легкою мереживною завіскою не було моторошних краєвидів — лише мерехтлива доріжка струмка серед похилених яблунь. З-за рогу будинку визирав ґанок сільського шинку, звідки чути було голоси і сміх місцевих гультіпак.
— Кажуть, — відповіла Лада.
— А може, ви могли б поговорити з моєю бабунею? — попросила Ялка, — Я так сумую за нею… Будь-ласка…
Ялка підвелася з подушки, зазираючи Ладі в очі.
— Вона лише зимою померла. Чому так мусить бути? Он бабця Левка Бондара ще жива, хоч і старша за мою бабуню. Хіба це чесно? — Ялка схлипнула, — А я хотіла подарувати їй рукавички… І не встигла.
— Ялка, я… Це вони зі мною говорять, коли хочуть, а не я — з ними.
— Я вас дуже прошу… — схлипнула дівчинка, — Будь-ласка. Мама каже, що бабуня все чує, що до неї говорять. Я пробувала. Тільки вона не відповідає. Вона мабуть, не хоче говорити зі мною, бо я не слухала її…
Під сумним довірливим поглядом дівчинки Лада відчула себе трохи ніяково. Що вона може відповісти? Що тіні та спогади харчуються страхами і сподіваннями живих…? Чи може, сказати, що їм взагалі байдуже? Хіба вона знає достатньо, щоб відповісти?
— Не думаю, Ялка. Твоя бабуня тебе дуже любить, тільки… Мертві не надто люблять розмовляти з живими.
— Не люблять — чому?
— Мені здається, там де вони зараз, немає потреби в словах, — задумливо мовила Лада.
Ялка глипнула на Ладу, вочевидь не зрозумівши її.
— Я заспіваю тобі пісню. Її співала моя мати, коли сумувала; в ній йдеться якраз про це. Я любила її, сподіваюсь, тобі теж сподобається…
Не говори, не треба слів,
Слова — лунка омана.
Промов мені пташиний спів,
І сон легкий туману.
Не знає слів бузковий цвіт,
Ніч словом не зігріти.
Промов мені блакитний світ
І небо з оксамиту.
Промов долонь своїх тепло,
Нечутне ніжно втримай,
Як тиша ляже на чоло,
Промов мене очима…
Лада глянула на Ялку — та спала, заколисана її тихим співом. Що ж, так навіть і краще, швидше видужає. Зітхнувши, Лада підвелася і вийшла з оселі старости. Дорогою вона очікувала побачити Паву — вона вишивала у вітальні, коли Лада прийшла, однак зараз її робота лежала на підвіконні, а самої Пави не було видно. Лада зітхнула з полегшенням. Останнє, що вона воліла бачити, були павині зацьковані очі… Хоч вона і не відчувала за собою особливої провини, її неприємно вражала зміна, яка відбулася з ясенівською красунею. Лада просто не знала, як їй поводитись.
Слід було зазирнути до крамниці і придбати, на прохання тітки, хліба і цукру. Лада швидко перетнула Шлях і забігла до крамниці. Мар’яна Постав, та сама молода жінка, що колись не забажала продати Ладі цигарок, нині ввічливо вислухала її і подала все, що Лада попросила. Лада криво всміхнулась, відзначивши зміни, викликані її новим статусом. Хтозна, кому вона мусить завдячувати цим… Навряд чи самій собі.
Вийшовши з крамниці, Лада було зібралася йти до хати, однак в цю мить вона почула голос Пави і рефлекторно відступила у затінок. За хвилину вона вже пошкодувала про цей вчинок, бо тепер почувся голос Богара, який відповідав Паві. Лада не бажала слухати їхньої розмови, однак, вона не могла піти, не викривши того, що підслуховувала — нехай і мимохіть.
— …мені шкода, Пава, — розібрала вона слова Богара.
— Тобі шкода! — промовила Пава, підвищуючи голос, — А тобі не шкода мене, Богар? Не шкода нас ?
— Пава, я прошу тебе…
— Не проси! Ти не маєш жодного права! — гірко і злісно проказала вона, — Ти сам знищив щастя, яке ми могли би мати… На що ти нас проміняв? На любов відьми?! Якими лихими чарами вона тебе приворожила, Богар?!
— Припини! — вигукнув Богар, — Досить! Я хотів тобі допомогти, але це вже занадто!
Лада зі свого затінку бачила, як він різко розвернувся, маючи намір іти геть. Пава вчепилася за його рукав.
— Богар, я благаю тебе! — гаряче зашепотіла вона, — Вибач, я не хотіла тебе образити! Я люблю тебе, Богар, прости мені!
Він зупинився і розвернувся до Пави. Довго дивився на неї мовчки, слухаючи її гарячкові зізнання. Лада прикусила губу. Що він зробить? Що скаже?
— Пава, — нарешті промовив він, — Колись я любив тебе, але те, що ти вчинила, знищило мою любов. Ми ніколи не будемо разом. Прошу, не говори більше про це.
Він акуратно відібрав в неї краєчок рукава і рушив геть.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29