10. Дуже швидко.
11.1 Кенга спочатку нічого не помітить, а помітить уже згодом.
Кролик гордо прочитав усе це вголос, і, коли він закінчив, деякий час усі мовчали. Тільки Паць усе відкривав та закривав рота, але не міг промовити й слова. Нарешті, йому пощастило видушити з себе захриплим голосом:
– А тоді ?
– Що тоді?
– Ну, коли Кенга помітить, що то не Ру?
– Тоді ми всі разом скажемо: "Ага!"
– Усі втрьох?
– Еге.
– Ого!
– А що тебе турбує, Пацю?
– Нічого,– сказав Паць.– Якщо ми всі троє скажемо "Ага!", тоді все гаразд... Якщо ми всі троє скажемо "Ага!",– сказав Паць,– тоді я не турбуюся,– додав він.– Але мені б не хотілося казати "Ага!" самому. Бо воно дуже погано вийде... До речі,– поцікавився він,– ти цілком певен у тому, що ти казав про зиму?
– Про зиму?
– Ну, про те, що Кенги найбільше лютують у січні та лютому?
– А-а! Так, так, це напевне. Ну, Пуше, тобі ясно, що ти маєш робити?
– Ні,– сказав Пух.– А що я маю робити?
– Та лише одне: говорити й говорити з Кенгою, щоб вона нічого не помічала.
– Ага! А про що говорити?
– Про що хочеш.
– Може, почитати їй вірші чи щось таке?
– Так, так, саме вірші,– сказав Кролик.– Блискуча думка! А тепер – гайда!
І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.
Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.
Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:
"Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому".
І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.
– Добрий день, Кенго! – сказав він.
– Добрий день, Пуше.
– Диви, як я стрибаю! – пропищав Крихітка Ру і впав у надцяту мишачу нірку.
– Привіт, Ру, маленький мій друже!
– А ми оце збираємося додому,– сказала Кенга.– Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.
Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали "Добрий день" та "Привіт, Ру", а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає...
Отож вони стояли й дивилися.
І Кенга дивилася також...
– Послухай-но, Кенго,– сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.– Цікаво знати, чи любиш ти вірші?
– Не дуже,– сказала Кенга.
– Та ну! – сказав Пух.
– Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!
Запала коротка мовчанка.
Ру шугонув ще в одну мишачу нірку.
– Ну, чого ж ти, давай,– голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.
– До речі, про вірші,– сказав Пух.– Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого... Кхи, кхи... Хвилиночку...
– Та невже? – сказала Кенга.– Ру, любий мій...
– Віршик тобі сподобається,– сказав Кролик.
– Ти його полюбиш,– кувікнув Паць.
– Тільки слухай уважно,– порадив Кролик.
– Аби нічого не прослухати,– кувікнув Паць.
– Гаразд, гаразд,– сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.
– То про що ж у ньому йдеться, Пуше? – сказав Кролик.
Пух легенько відкашлявся й почав:
У ПОНЕДІЛОК я гуляв
І довго думав та гадав:
"Чому так любо сонце гріє,
Коли хурделиця не віє?"
А у ВІВТОРОК – хуга, сніг,
І я подумав, як на гріх:
"Чому це сонечко не сяє,
Коли хурделиця гуляє?"
У СЕРЕДУ я вийшов з хати -
Став дощик з неба накрапати.
"Навіщо дощ,– подумав я,-
Коли в калюжах вся земля?"
А у ЧЕТВЕР пішов я в Ліс.
Ого! Мороз шипа за ніс!
Отут би сонце припекло,
А сонце взяло і втекло...
П'ЯТНИЦЮ...
– Ду-у-же, дуже мило! – сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п'ятницю.– Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.
Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.
– До речі, про вірші, – квапливо сказав Пух.– Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево – он там, праворуч?
– Де? – сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.– Ну, серденько Ру...
– Та ондечки, праворуч,– сказав Пух і показав за спину Кенги.
– Ні,– сказала Кенга.– Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.
– Ні, ти обов'язково подивися на оте дерево – он там, праворуч,– сказав Кролик.– Ру, хочеш, я тебе підсаджу? – І він узяв Крихітку Ру на лапки.
– А на тому он дереві сидить пташинка,– сказав Пух.– Чи, може, то рибинка?
– Авжеж, то сидить пташинка,– сказав Кролик,– якщо вона, звичайно, не рибинка.
– То не рибинка, то пташинка! – кувікнув Паць.
– Так воно і є, – сказав Кролик.
– Цікаво, а то шпачок чи дрізд? – спитав Пух.
– У тому вся й штука,– сказав Кролик,– чи то дрізд, чи, може, шпачок?
І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:
– Ру, на місце!
І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.
– Куди ж це Кролик подівся? – спитала Кенга, знову повернувши голову.– Ну як, любий Ру, все гаразд?
Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.
– Кроликові довелося піти,– сказав Пух.– Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– А Паць?
– А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– Ну, гаразд, ми пішли додому,– сказала Кенга.– До побачення, Пуше!
Три велетенських стрибки – стриб! стриб! стриб! – і Кенга зникла з очей.
Пух подивився їй услід:
"Хотів би я отак стрибати! – подумав він.– І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!"
Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.
Раніше він часто, вертаючись додому з далекої прогулянки в Лісі, мріяв стати пташкою і вміти літати;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51