Тара-тара...
Ох, мамонько!
Трам-пам-па!
Отак і склалася пісенька. Тож після сніданку Вінні-Пух все накручував і накручував її у своїй голові, аж поки вивчив напам'ять. Тепер він знав її геть усю – від першого аж до останнього рядка. Слова в цій пісеньці були приблизно такі:
Тара-тара-тара-ра!
Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!
Тірлі-мірлі-тірлі-лі,
Трам-пам-пам,
Тірлім-пім-пі!
Так от, мугичучи собі під ніс цю пісеньку, Вінні безжурно чимчикував лісовою стежиною і думав. А думав він про те, що було б, якби він, Вінні-Пух, був не Вінні-Пухом, а кимось зовсім-зовсім іншим. Нараз він опинився перед піщаним пагорком на березі річки, а в тому пагорку була велика дірка.
– Ага! – сказав Пух.– (Трам-пам-пам, тірлім-пам-па !) Якщо я щось у чомусь тямлю, то дірка – це нора, а нора – це Кролик, а Кролик – це добра компанія, а добра компанія – це така компанія, де мене пригостять-почастують та ще й залюбки послухають мою пісеньку, і все таке інше. (Тірлі-мірлі-тірлі-лі !)
І він без зайвих слів нагнувся, просунув голову в дірку й гукнув:
– Агов! Чи є хто вдома?
Замість відповіді з нори долинуло якесь шарудіння, а тоді знову стало тихо.
– Я питаю: "Агов! Чи є хто вдома?" – повторив Пух голосно-голосно.
– Нема! – відповів чийсь голос. А далі додав:
– І не треба так кричати! Я й першого разу чудово тебе зрозумів.
– Отакої! – сказав Вінні-Пух.– Невже вдома немає нікого-нікогісінько?
– Нікого-нікогісінько!
Тоді Пух витягнув голову з дірки й замислився. Він подумав так: "Усе ж там хтось таки є, бо мусив же хтось сказати "нікого-нікогісінько!" І він знову встромив голову в дірку й сказав:
– Слухай, Кролику, а хіба то не ти?
– Ні, не я! – сказав Кролик, змінивши голос.
– А той голос – хіба він не твій?
– По-моєму, ні,– сказав Кролик.– По-моєму, він анітрохи не схожий на мій!
– Чудасія! – сказав Пух.
Він знову витягнув голову з дірки, трохи подумав, по тому втретє засунув голову й запитав:
– Будьте ласкаві, скажіть, а де зараз Кролик?
– Він пішов у гості до свого друга Вінні-Пуха. Вони, знаєш, які друзі!
Вінні-Пух аж рота роззявив із подиву.
– Та це ж я! – сказав він.
– Хто "я"? "Я" різні бувають.
– "Я" – це я! Вінні-Пух!
Тепер здивувався Кролик. Він здивувався ще дужче за Пуха.
– А ти в цьому певен? – запитав він.
– Абсолютно певен! – сказав Вінні-Пух.
– Ну, гаразд, тоді заходь!
І Вінні поліз у нору.
Він пропихався, протискався, просувався і, врешті-решт, опинився у Кроликовій оселі.
– Твоя правда,– сказав Кролик, оглянувши його з голови до п'ят.– Це таки ти! Дуже радий тебе бачити!
– А ти думав – хто це?
– Ну, думав, мало хто може бути! Сам знаєш, тут, у Лісі, не можна абикого пускати в хатку! Обережність ніколи не завадить... А чи не час уже чимось підкріпитися?
Вінні-Пух завжди був охочий трохи підкріпитися, а надто годині об одинадцятій ранку, бо о цій порі сніданок уже давно закінчився, а обід ще й не думав починатися. І, звісно, Пух дуже зрадів, коли Кролик почав витягати тарілки та кухлики.
А коли Кролик запитав: "Тобі чого до хліба – меду чи згущеного молока?" – Пух так розхвилювався, що вигукнув: "І меду, й молока!" – Правда, спохопившись, він хутенько додав, щоб не склалося думки, ніби він ненажера: "А хліба не треба! Навіщо зайвий клопіт?"
Після цього він замовк і мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий.
Та ось Пух нарешті щось забуркотів, і голос його став солодкий, тягучий – ну просто як мед! – а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.
– Так скоро? – ввічливо спитав Кролик.
– Та бачиш,– знітився Пух,– я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... – затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.
– Правду кажучи,– виручив його Кролик,– я й сам збирався піти погуляти.
– Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!
– Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.
– А хіба є щось іще? – зацікавився Пух.
Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:
– На жаль, уже не лишилося нічого.
– Я так і знав,– співчутливо сказав Пух і похитав головою.– Ну, прощавай, мені треба йти.
І він почав вилазити з нори.
Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапки... далі плечі... а далі...
А далі Вінні-Пух закричав:
– Ой мамонько! Я краще полізу назад!
А ще трохи далі він закричав:
– Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.
А ще-ще трохи далі він зарепетував:
– Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!
Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.
– Ти що – застряг? – спитав він.
– Н-ні,– відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.– Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.
– Ану, давай мені лапу! – сказав Кролик.
Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати. Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:
– Ой-ой-ой! Боляче!
– Тепер ясно,– сказав Кролик.– Ти застряг!
– А все через те,– сердито сказав Пух,– що дехто робить такі вузькі двері.
– Ні! – суворо мовив Кролик. – Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,– сказав Кролик,– мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,– сказав Кролик,– із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,– сказав Кролик,– нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.
Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко – ген аж із протилежного краю Лісу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51