» Над ними клекочуть помаранчеві прапори.
З’явилася молодіжна організація, називається коротко і ясно: «Пора!»
Бо таки пора.
Наш гарант, схоже, забезпечив собі наступника і по лінії ненормативної лексики. Навіть по телевізору можна було почути в його численних зустрічах з виборцями, як він старенького вчителя послав на три букви.
А що ж тут такого? У нас письменники матюкаються, а йому не можна? Може, це у нього й не лайка, просто він так говорить. Зовні він чоловік солідний. Кажуть, важкий на руку. Є чутка, що деякі його соратники лежать перебиті, а дехто навіть кастрований. Це, ясно, плітки і наклепи, але ж як не прислухатись до думки його прихильників-земляків? «Ну, хорошо, он бандіт, — каже якийсь парень з міста шахтарської слави. — Но он наш бандіт, пойміте!»
А що ж тут понімать, мать-перемать. От і підняли червону калину.
Останній штрих до свого портрета він домалював собі сам, коли на одній велелюдній зустрічі назвав своїх опонентів козлами, що на блатному жаргоні має два значення, і обидва погані. Після чого народ у пориві громадянського обурення вийшов на вулиці з моральним імперативом: «Ми — не козли!»
Телеведучі з голубих екранів прощаються вже: «До нових тварин в ефірі!»
Тварини не забарилися, опозиція вже облаяна оранжевими крисами, а лідер її персонально — шкодливим котом Леопольдом, хоч у нас навіть дошкільнята знають, що кіт Леопольд шкодливим не був, а шкодливими були, навпаки, миші. Не кажучи вже про таку словесність, як оранжевий путч, оранжевий шабаш і навіть, що кому ближче, оранжевий бардак.
У суспільстві назріває вже не просто політична конфронтація, а протистояння цивілізацій.
І чомусь різко визначився конфлікт по лінії Схід — Захід. Так, наче влада тримала його в загашнику до певного часу «ікс», коли у неї виникне потреба кинути одну частину суспільства на іншу. Схід зображається червоним і прорадянським, Захід — націоналістичним і антиросійським. Ставка робиться на чорториї людської свідомості. Це ще той політичний Геловін. Переламати Україну через коліно. Підлити олію у вогонь. Випустити джина шовінізму з горілчаної пляшки. Політтехнологи потирають руки: усе вдалось.
Провладного кандидата на Сході зустрічають хлібомсіллю. Московський патріархат молиться за його здоров’я. Йому самому являється Божа Мати і благословляє його на президентство. Патріархи, московський і промосковський, теж його благословили. Це така давня російська традиція — благословляти на царство.
Бравий міністр внутрішніх справ обіцяє пити три дні й три ночі на честь його перемоги і, щоб гарантувати цю перемогу, стягає до столиці елітні підрозділи з іменами хижих звірів і птиць. Як не «Барси», то «Беркути».
Зате лідеру опозиції чиняться всілякі перешкоди. То злітну смугу перекопали, літак не міг приземлитися. То заварили ворота в аеропорту. То на міській площі, де він мав виступати, розмістили звіринець. Воно гарчало, вило й скавчало, що вочевидь відбивало внутрішній стан місцевої влади. У Донецьку його зустріли свистом, матюками й карикатурами в есесівській формі. Батько його, в’язень нацистських концтаборів, здригнувся на тому світі. Мати уже в лікарні з інфарктом. Сім’ю переховують друзі.
Розгулялася малина.
Десь виявлені урни без дна. Десь пропали бюлетені.
У виборчих списках 40 % «мертвих душ», Чічіков би позаздрив. Зате живі себе не знаходять у списках, мусять доводити своє існування через суд.
Почастішали випадки бандитизму. У Харкові був напад на інкасаторів.
У Донецьку побили телеоператора, відібрали камеру.
Кобзон приїхав, співає про громадянську війну.
Взагалі вибори у державах, до яких небайдужа Росія, це справа важка й небезпечна. Згадати Прагу і Будапешт, і Кабул, і Грозний. Так що у нас ще нічого. Штурмом штаб опозиції не беруть. Хоча машина з вибухівкою біля штабу стояла.
Моїй тещі прийшов лист із Росії. Так і написано: «Письмо из России», з братнім рукостисканням на конверті. Я думав, може, хто з фронтових друзів покійного тестя вирішив обізватися до вдови, не знаючи, що її вже теж немає на світі. Коли ж ні — небіжчицю агітують голосувати за провладного кандидата. До неї звертаються від імені земляцтва українців Росії. Дружина обурилася, розплакалась, сприйняла це як образу пам’яті матері. Але з’ясувалося, що й сусіди отримали такий лист, і Борьчина мати, і наш двірник, і консьєржка, дехто навіть по два. І підписав цей опус заступник голови земляцтва, який водночас є членом уряду Росії, відтак його втручання у справи іншої держави незаконне.
Проте чого не зроблять політики на підтримку своїх креатур? І шантаж, і підкуп, і листи до небіжчиків, і жупел «десятимільйонного земляцтва», — аби відкрити в Росії якнайбільше виборчих дільниць. А там уже справа техніки, скільки проголосує і як буде підраховано.
Люди розгадали цей маневр, пікетують Центрвиборчком, вимагають не допустити фальсифікацій. На них налетіла зграя, і то ж не «пара конкретних пацанов», це були, як з’ясувалося потім, переодягнуті працівники міліції, били людей молотками й палицями, штрикали «розочками» по-блатному, гостряками надбитих пляшок. Перша кров пролилася на асфальт. «Але ми не боїмося! — відчайдушно кричить якась жінка. — Всіх не уб’ють!» Це додає оптимізму.
Моя дружина поривається туди. Я її не пускаю. «Що це за мужчини? — кричить вона. — Людей б’ють, а вони мовчать!»
Але який же був її подив, коли депутати від опозиції знешкодили тих амбалів, скрутили їм руки і кинули на підлогу фейсами вниз, вилучили посвідчення і табельну зброю, а то ж були кремезні амбали, чи не з підрозділу «Титан».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115