Словом, Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови.
Надії на те, що Ґонґадзе живий, вже практично немає. Дехто уже готовий похилити жалобні прапори. Ще тільки не дійшли згоди, де має відбутися похорон — у його рідному Львові чи тут, у столиці, де прощання буде велелюдніше й привселюдніше. Щоб увесь світ побачив, що у нас робиться, яка у нас злочинна влада!
Наївні люди, вони думають, що це їм як за радянської влади, яка боялася негативної інформації про себе. Ця навпаки, цій тільки й потрібна негативна інформація про Україну, вона її навмисно продукує сама, щоб в очах світу існування такої держави втрачало сенс.
Ось уже й останній щабель до нової ери — старий Новий рік.
Тещі приснилось, що вона спіткнулася об ведмедя. Зайшла у свій двір, думала — стіжок сіна, а воно як загарчить! Що було далі, не знає, бо з переляку прокинулась. — Ведмідь — це на добро, — сказав я (наче я щось тямлю у снах). — От якби вовк, то гірше.
Кілька областей усе ще без електрики. Метиковані діти заливають у лампи солярку, дивляться телевізор на акумуляторі. На екранах суцільний московський розгуляй. Ноу-хау нашої влади: почали відключати електроенергію за борги. Отак десь відключили, у лікарні вимкнувся дихальний апарат, і помер 73-річний пацієнт.
Це ж тільки у столиці така ілюмінація. Вирує нічне життя, світяться елітні клуби. Танцює молодь золота і срібна. Транслюються еротичні шоу. Соціальний накип столиці ловить свій кайф.
В одному з нічних клубів обрали Міс Міленіум. Під’їжджали мерси і хонди, видовище було для крутих. Обрали класну дівку в сексуальному прикиді, що так здетонувало з її козацьким прізвищем Крук, аж у дворі на примороженій горобині її пернатий однофамілець каркнув: «Nevermore!» Чи це означало, що української України надалі nevermore не буде, чи у мене якісь аберації слуху, в кожному разі Крук уже каркнув, — може й на краще принаймні останні ілюзії скинуть із себе шаровари і зроблять стриптиз через голову.
А чехи таки перемогли. Той небажаний їм гендиректор подав у відставку. Це ж не те, що ми, — кого не нав’яжуть, терпимо. Цілковита громадянська анемія. Навіть колінного рефлексу нема.
На півночі Індії свято Кумбх-Меле. Тисячі паломників збираються на берегах ріки Ґодаварі. Може, десь там і моя сестра, кришнаїтка, а може, й ні, я ж не знаю, які ритуали у кришнаїтів. Але чомусь уявляю її серед тих схудлих, обпалених сонцем людей, що заходять у ріку по груди і виходять звідти омиті й очищені від гріхів. Хоча які у неї гріхи? Вона молодша за мене, тиха й беззахисна перед світом. Вчилася в інституті східних мов. Дуже важко пережила смерть матері. Раптом почала читати якісь дивні книги, поринула в медитації, перейшла на рослинну їжу, вдягла білу одіж і пішла з кришнаїтами. Один тільки раз верталася додому, з тяжким запаленням легенів, і знову пішла.
Ми мовчимо про неї. Особливо при батькові, він її дуже любив. Може, він тоді й переїхав до тієї жінки, щоб нам тут було просторіше, — альтруїзм батьків не має меж. Але ж ні, його не впізнати, він аж помолодшав, знову багато перекладає. Вони скрізь разом, якісь взаємно доповнені, навіть носять шлюбні обручки, — в совкові часи це було не прийнято, ми з дружиною так і не зібралися, а вони носять. По-своєму вони прегарна пара: наче який граф зійшов зі старовинного портрета і при ньому його вірний паж. Вони буквально світяться одне до одного. От тільки син у неї, Тінейджер, якийсь відчужений. У своїх навушниках, зі своїм сіді-плеєром, він сидить як гість із моєї зірки Альґерат. Стриманий, мовчазний, а як щось скаже — гумор суто програмістський, похмурий і незворушний, не розбереш, всерйоз він чи жартує. Інші в його віці танцюють на дискотеках, а він увесь там, в електронному задзеркаллі. Відкрив свою веб-сторінку, створює якісь програми. Я часом думаю — може, він дитина індіґо? Все схоплює на льоту, я вже не долітаю. Це вже покоління, яке слухає музику індастріал і абстрактне техно, і вся його культурна інформація з інтернету. А я все ще читаю газети і люблю «Шляхетні вальси» Равеля.
Для малого Тінейджер найбільший авторитет. Він йому скидає на мило різні месиджі, вчить користуватися аською для зв’язку. Малий вже сидить у чатах, кнюпає на клаві як занравський юзер, а часом трапиться якийсь ґлюк, звертається до нього, а не до мене. Борька відходить на другий план.
Я хотів би цю дружбу засейвити — час летить, малому потрібен старший товариш. Бо Борька це Борька, я не скажу: ідіот, у Швеції педагоги коректно сказали б: «дитина прихованого потенціалу». Потенціал настільки прихований, що хтозна, що з того Борьки виросте. А Тінейджер іде з випередженням на кілька порядків. Добре вчиться. Багато читає. їздить на олімпіади з математики. У нього вже є лазерний принтер і портативний комп’ютер з доступом до інтернету. Як на мене, вони його балують. Захотів сканер — купили. Наймодерніший сідіплеєр — будь ласка. Хоч і мишку з червоного дерева, вони все йому куплять.
Мені здається, батько до мене не був такий уважний, як до цього Тінейджера. Ворухнулася заздрість? Ні. Просто в мого покоління ще є відчуття змарнованого життя, а в цього, можливо, вже не буде. А втім, хтозна. Кожному поколінню сняться свої кошмари.
Що з того, що йому ні в чому не відмовляють, що в нього є те, чого не було у мене, що чимдалі досконаліші технології і прецизійніша апаратура? Культура буде блювати кров’ю, літати на крилах скандальних сенсацій, — а це такі сумнівні Еринії, що самі себе роздеруть.
Старий Новий рік ми зустріли невесело: помер один мій знайомий, разом вчилися в університеті. Теж працював не за фахом, рекламував пральні машини, раптом усе покинув, узяв бандуру і заспівав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115