Так само, як і звання устада – майстра, що має учнів із правом на власне іменне клеймо.
– А хто ж? – гмикнув Коблан. – Ходімо…
І відійшов, пропускаючи мене вперед.
За кілька хвилин ми опинилися в просторій і доволі світлій кімнаті, однак чомусь майже порожній. Крихітний різьблений столик на гнутих ніжках, килим на підлозі, приосадкувата тахта в кутку – і все.
Ага – на столику надзвичайно гарний мідний глечик і дві піали.
Коваль мовчки наповнив піали й присунув одну мені.
– І? – очікувально й доволі непривітно запитав він, коли я зробив кілька ввічливих ковтків і поставив піалу на стіл.
Вино було надміру міцне й гірке.
– Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.
– Таверна за рогом, – відрізав Коблан, опускаючись на килим і підтискаючи під себе великі волохаті ноги. – Хіба ти вино пити до мене прийшов?
Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадіяв. Зате розлютив і повернув самовладання.
– Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сів навпроти й зухвало усміхнувся в обличчя ковалеві (вірніше, у ті острівці, що визирали з океану бороди). – Нагадаєш, я потім розпоряджуся, щоб тобі кілька бочок тахирського мускату доставили…
Коваль глянув на мене зацікавленіше, а я гостріше відчув, у яку дурнувату ситуацію втрапляю.
– Ось, – я засукав правий рукав і показав Кобланові обрубок. – Бачиш?
– Бачу, – похмуро відповів коваль. – Не сліпий.
– І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цій руці.
– Як ти це собі уявляєш? – запитав коваль, подумавши.
– Погано уявляю, – чесно зізнався я. – Щось на кшталт залізної руки…
І осікся.
Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до ніг.
– Ти дурень? – поцікавився він.
– Так, – несподівано для себе самого підтвердив я.
– Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобі таке нарадив?
– Та, – ухильно відповів я. – Ще один дурень…
Коваль добряче ковтнув зі своєї піали, підвівся і пройшовся по кімнаті. Я відчув, що в горлі у мене пересихало, і теж поспішив піднести до губ піалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало. Навіть навпаки.
– Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто переді мною.
– Він, – вичавив я, похлинувшись вином.
Коваль задоволено хмикнув і знову заходився міряти кроками кімнату.
– Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотів він у такт ходьбі. – Друдл… Найлютіший язик Кабіра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи ні?
Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пізно. І взагалі, не люблю я брехати. Не люблю й не вмію.
Я вже відкрив було рота, щоб сказати «так», але замість цього просто кивнув.
Коваль зупинився посеред кімнати, трохи подумав про щось своє; потім, певно, дійшов якогось висновку й повернувся до стола.
– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довірчо повідомив мені Залізнолапий. – Геть. А так – поговоримо…

3

…У кузні було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами світла були: невелике віконце під стелею й кілька запалених смолоскипів. Двоє підмайстрів ретельно лупили великим і малим молотами, надаючи хитромудрої форми розпеченій смузі металу – певно, ґарді майбутнього меча.
Третій підмайстер орудував ковальським міхом, роздмухуючи горн – який і без того, на мій неосвічений погляд, горів доволі добре.
По стінах на вбитих гаках були розвішано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, кліщі, щипці й ще безліч інших інструментів, назви яких я не знав. Пахло вогнем (якщо вогонь має запах), розпеченим залізом і ще чимось незрозумілим, але приємно збудливим.
Доки я з цікавістю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув мені рукою, запрошуючи йти за собою.
У протилежній від входу стіні кузні, за три кроки від горна, виявилася ще одні двері, яких я раніше не завважив. Коваль відчинив їх і, пригнувшись, щоб не знести головою одвірок, увійшов.
Я протиснувся слідом.
Це було якесь підсобне приміщення, але мені на гадку одразу спали два слова: царство металу.
Тут справді виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталі, бронзи, міді й різних сплавів, старі й нові інструменти, ціла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталі огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяїн міг запросто відшукати будь-яку потрібну річ.
Коблан оглянув свій склад, несподівано швидко запустив лапище в найближчу купу заліза й з гуркотом витягнув звідти якийсь дивний предмет – металевий циліндр завтовшки приблизно з передпліччя й завдовжки долоні на півтори, із двома отворами: скраю і збоку.
Для чого ця штука призначалася й чому слугувала раніше, було абсолютно незрозуміло.
Схоже, ковалеві це теж було не зовсім зрозуміло. Він повертів знахідку у своїх воістину залізних лапах, тоді скоса глянув на мене.
– Може, краще не руку? – з деякою надією запитав Коблан. – Може, щось… щось отаке? Будеш до передпліччя пристібати, у дірку меч вставляти – я тобі руків’я перероблю… Безкоштовно. І швидко освоїшся. А рука – штукенція складнюща, і мороки з нею…
Я чудово розумів, що Коблан має рацію. І не виключено, що я й справді навчуся працювати Єдинорогом, закріпленим у цій штуці – я вже подумки бачив залізний тримач, із якого хижо витикається клинок Єдинорога, я вже продумував деякі зміни в поєднаннях випадів і переміщень, я…
То що, блазню Друдле Муздрий, хто із нас дурень?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26