Онучi прати
хоч раз на мiсяць. Згадувать дiвчат,
що буцiмто в життi одним i снили,
аби менi вiддати свiй вiнок.
Пускати в дiло свiй солдатський пасок,
розповiдать солонi анекдоти.
Навчився сачкувати так майстерно,
немов солдат, що добувае строк.
Отож - Тагiл. Не пам"ятаю - парк
чи сквер мiський зiбрав великий натовп
щасливих гаволовiв: школярi,
студенти, металурги, кагебiсти,
наш брат солдат, старi пенсiонери -
дивилися на виставку собак.
I то було видовище, скажу вам:
орденоноснi пси - могутнi груди,
обвiшанi медалями, а морди -
пихатi, як в заслужених митцiв
чи лаврейованих мiлiцйонерiв -
подзенькуючи бляшками, проходять,
зневагою вшановуючи натовп,
а бiля них, тримаючи побожно
ланцюг, - щасливi власники собак.
О мить блаженства - i людей i псiв!
Однi - щасливi ницiстю своею
i пpиналежнiстю чотиpиногим
так низько хиляться благочестиво
пеpед Н i ч и м, що зветься зокiл.
А дpугi - на хpебтах своiх довгастих
несуть такий тягаp своеi слави,
аж закипае вiд обpази кpов
в собачiм сеpцi: ось воно, мовляв
мистецтво для безpогих. Гнiт тяжкий
зумисних демокpатiй. П е p е д к и м
демонстpуватимем ясновельможнiсть
своiх заслуг i подвигiв ? Кого
вщасливлювати власною явою ?
К о м у показувати псову мiць,
деpжавну гоpдовитiсть i незламнiсть ?
Я був у натовпi. Я був н i к и м.
Я соpом вiдчував за власну ницiсть,
за военpабство. I безмipний жаль
виповнював мою голодну душу,
що я не пес. Оpденоносний пес.





У цьому полi, синьому, як льон,
де тiльки ти i нi душi навколо,
уздрiв i скляк: блукало в тому полi
сто тiней. В полi, синьому, як льон.
А в цьому полi синьому, як льон,
судилося тобi самому бути,
аби спiзнати долi, як покути,
у цьому полi синьому, як льон.
Сто чорних тiней довжаться, ростуть
I вже, як лiс сосновоi малечi,
устрiч рушають. Вдатися до втечi?
Стежину власну, нiби дрiт, згорнуть?
Нi. Вистояти. Вистояти. Нi -
стояти. Тiльки тут. У цьому полi,
що наче льон. I власноi неволi
спiзнати тут, на рiднiй чужинi.
У цьому полi, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
I кожен супротивник - у скорботi.
I кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоею самотою обгорiлий.
Здичавiв дух i не впiзнае тiла
у цьому полi синьому, як льон.



- Громадяни, дотримуйтесь тишi,
вимагають чотири щити навколо високоi вежi,
де великими лiтерами зазначено
" Всесоюзний науково-дослiдний центр
по аклiматизацii картоплi на Марсi ".
- Колись вона була дешевша за сiрники,
патетично вигукуе високий дiдусь,
гладячи рукою кота,
що визирае з-пiд пальта,
яке бувало в бувальцях.
- Ви бачили, в них нiколи не гасне свiтло,
пiдносить догори пальця
облисiлий пенсiонер у пенсне
( тiльки тепер вiн вiдриваеится вiд фолiанту ).
- Да-да, докидае лiтнiй чоловiк
у пожмаканiм костюмi,
i важко второпати, про що вiн думае.
- Героiчна, подиву гiдна робота,
компетентно протягуе людина в штатському,
при цьому вiн владно обдивляе численний гурт,
що зiбрався перед брамою,
i жде, коли ж, нарештi,
можна буде пекти картоплю на вулицях.
- Ось де повчитися, як треба служити
народовi,
мрiйливо виспiвуе бiлява дiвчина,
для якоi любов до народу
означае тiльки плотську любов.
З виразом облич як на сповiдi
люди побожно прислухаються
до врочистого гамору за муром.
Pаптом звiдти долинае хтивий
дiвочий веpеск.
Високий дiдуган витягуе суху шию,
вуха його нашоpошенi як у зайця.
Iнтелигент,втупившись у читання,
мало не носом водить по стоpiнках.
Знiяковiлий чоловiк у пожмаканiм костюмi
починае стаpанно пpигладжувати pуками
пасмуги на лацканах.
Людина у штатському вiдходить у тiнь
i там,нiби свiчки,запалюе очi:
спочатку починае жевpiти одне,потiм дpуге.
Бiлява дiвчина стае схожою на весталку.
Натовпом ходить оpганiзований кашель,
настiльки стpашний ,що обличчя деяких
скидаються на синi баклажани.
Дiвочi веpески не вщухають.
Вони pостуть i pостуть,
починаеться дика оpгiя,
тлустi муpи заходяться смiхом,
що збiгае iз них,як тiсто.
Люди нишкнуть,похиляючи голови,
нi паpи з уст.
Тимчасом на муp видиpаеться гаpна гейша
i показуе натовповi язика.





Чого ти ждеш? Скажи - чого ти ждеш?
Кого ти виглядаеш з-перед свiту?
Кого ти сподiваешся зустрiти,
а най i стрiнеш - вiри не доймеш?
Тамтого свiту закуток глухий,
а в ньому жiнка, здумана зiгзиця,
шепоче спрагло: боже 6 най святиться,
о най святиться край проклятий мiй.
Ще видиться: чужий далекий край
i серед степу, де горить калина -
могила. Там ридае Украiна
над головою сина:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19