Вуса тобi
таким ось рогом попруть, лоб зчугунiє, очi - олово, дивись не дивись, нi
думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як
пiнявий сплювок.
I тодi ти знаєш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно
бозна-яким там свiтом звалося. Пригадую, останнiй раз того самого
карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лiсi на галявi
отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi отак у двi
стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим
кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш у всяких, честь честю,
ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух. А ми,
мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синiми
носами... Ех, i народ був! I церкву, i Слово Бога на шпилi Карпат у
часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я там стояв i чув, що
погони мої крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I чув, що в
душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просякає i розводить лють мою
воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi у снiг колiнами i
многолiття ринними голосами виводили...
I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою
горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то
всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов листя, до
землi припали i душами вп'ялися до її грудей.
- Здорава! - перервав котрийсь слухач.
- Двадцять трупiв лишили на галявi. Змiсило черепи... Ех!.. - i
оповiдач майнув пальцями лiвої долонi.- А раненi от так i повзали по
власнiй кровi, мов моржi. "Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хрiста радi!" Кий
чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цiлiй галявi розволiк.
I так чоловiк спрашує: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi? I тут
чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська
менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся - всюди рука твоя
торкнеться сажi з пекельного горiла. I чоловiк стане чорний, як отi
челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть.
Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем,
як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого... Бог,
чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба розбитого чоловiка - все на одну
пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i нашi
голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, i
нашi вiитовки, i наших старших, i нашi заслуги... Потопчемо нашими
чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах
несли, що в серцях сидiло теплим розумним словом i що вело нас на
смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд -
мiльйон на мiльйонi - втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського
животiння...
Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов омамленi.
Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: "Ну? Як ти?" -
"А як ти? Що скажеш?"
"I звiдки вiн узявся такий тут розумний?" - подумав Володько, який не
слухав, а жлуктив цiлим своїм єством слова солдата.
- Ей, братва! - кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви
знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi
мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i
зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло,
клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу
землю, кам'янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби
смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.
Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь
страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого
пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв,
виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.."
Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Мiж ними молодики безвусi, отi
перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди
якимись таємними пiдземними ходами.
- Iш надайот! - зауважив котрийсь.
- Да. А завтра-то i ми iспробуєм нємєцкаво перца...
- Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий
полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i
решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни.
"Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених.
Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться
дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi.
- Хлєба! - просить i протягає жовту ручиську. На долонi металевi
грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр? Не дiстанеш,
коли мадяр...
А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший.
Розплювательний - вишкребки великої iмперiї. Приводили таких до штабу,
клали, один козак всiдався на карк, другий на п'яти, третiй вкладав на
дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно
до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив.
А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять
п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд
серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась
в полум'ї кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли
пiд козачу гармонiю.
У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i
незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки
отой змiст, який має в собi кожна подiя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353