Навколо повно людей. Засмiють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого,
щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять
зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти
звешся?" Володько, розумiється, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн
краще йде до церкви.
У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди
борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що
над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої
позолоченої лампадки.
Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше,
щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого
Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно
стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i
освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого
знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi
цiлують його якраз у ту ногу.
Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними
вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi. Зi
схiдного боку, по дорозi "до Лисiв", монастирське господарство -
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгує на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак
люльку, до якої, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить
Володька, все-то його захоплює. Йому навiть приємно чути тупiт нiг по
бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирської дзвiницi, що
так якось дивно i таємничо вiдбивається луною високо попiд склепiнням над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою,
Володько навмисне мiцнiше пристукує закаблуками, а потiм уважно
прислухується до своїх крокiв.
Головна церква, яку тут звуть "холодною", стоїть посерединi
монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою,
парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви
ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякi з тяжкими, темної
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влiтку густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами,
нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, їх часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою... Але з
того бува стiльки реготу, що пожертвувати однiєю сукнею далебi
оплатиться...
Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво
довгi крила з темних постатей.
Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись починає виринати:
"Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..."
Володько закриває очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно
затискає її у своїх рученятах i завмирає.
Чернечий хор вiдспiвує. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як
i прийшли, i коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семiнаристiв
починає переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно
подобалися їх гарнi однострої. Коли вiн виросте i як тато не заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме
такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече їх рiчка, через котру вони мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i
вузька?
Мати губиться у такiй безоднi питань.
- Спитай батька,- казала вона.- Батько знає. "Ага,- думав Володько.-
Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й їх спина болить...".
Володько вiрив, що батько дiйсно багато знає, але тому вiн i не хоче
говорити, що знає.
I так, борсаючись у туманi, зближались мати i син до свого хутора.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353