Але Матвiй все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовiрне.
Коли дiйшли аж до церкви, Матвiй виймає з кишенi свого пуляреса, видобуває
з нього "катеринку".
- Пан! Гей, пан! - кличе Матвiй i пiдходить аж до самою нiмця. Той
оглядається, Матвiй тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного,
але, пройшовши крокiв десять, зупиняється. Володько бачить це, i в його
душi острах та надiя. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце
ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби i вiдбивається. Ось вона
зводить високо голову, випростує пружнi шпичастi вуха.
Нiмець протягає руку i бере в Матвiя сотку. Натомiсть передає Матвiєвi
повiд Карої. Володько пiдстрибує.
- На! - гукає Матвiй. Володько пiдскакує, миттю злiтає на кобилу i з
копита пускається в чвал. Матвiй суворий i сердитий поволi йде вулицею.
Вiн мiркує. У нього вже виникло тверде рiшення продати тi конi. Не мине їх
революцiя.
А нiмець пiшов собi далi.
Ще через кiлька днiв прибули до Матвiя купцi. Сторгувалися i забрали
кару i Киргиза за три тисячi й сто карбованцiв. Половину "миколаївками",
половину "хвартушками" та "осиковатими". На цих останнiх герби й атрибути
Української Держави. Але нi Матвiй, нi Володько не виявляють з того
великої втiхи. Не чуються вони в своїй державi. Хтось, десь невiдомий
править тiєю державою, з якої тiльки i є, що тi "осиковатi" знаки
державної скарбницi.
Наближаються жнива. Матвiй купує новi конi, звичайнi селянськi коники -
сiра кобила, карий кiнь i в добавок до того, купує великого, молодого, але
дуже занедбаного коростявого шпака.
Перед самими жнивами сталася подiя, що лишила Володьковi глибокий слiд.
Одного дня з Дерманя прибуло кiлька молодих жiнок. Мiж ними дядькова
Єлисеєва Палажка i молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше,
вiдколи затихла вiйна. Кличуть також Катерину i Володька.
Володько на такi справи перший. Мандри, вiдвiдини незнайомих мiсць...
Iти широким шляхом, полями, лiсами, селами... Звiльнитися трохи вiд
турботи i гризот щоденних... Думати над долею рiдного краю i любуватися
його чарiвною красою - на це Володько перший. I мати не проти цього:
- Бувало, дiтоньки, й сама ходила... Десяток разiв, милi мої, iшла
вiдвiдати святе мiсце, де сама Мати Божа на камiнь ступила i лишила вiчний
слiд.
Ще звечора палахкотить у челюстях печi вогонь. Печуть коржi i смажать
м'ясо. На другий день раненько - ще сонце не винеслося з-за жолобецького
лiсу - вiдхiд. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв'язував на
палицi, а йде босонiж.
Пражить сонце. Направо й налiво поля мов застиглi золотi озера. От-от
пiдкладай косу, серп i вали дорiдне жниво.
Їдуть через Крем'янець. У мiстi тихо, чисто. Коло будинкiв полiцiйної
управи вартовий у шоломi. Нiмець. Стоїть i насуплено дивиться. Дивнi,
суворi люди. Нема в них усмiшки.
Перейшли Широкою i звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої
"уєздной касси" Володько зупиняється. Вдивляється в напис "Повiтова
скарбниця" i над цим тризуб. Приємно. Нiщо iнше не вказує, що це
українське мiсто, хай хоч що-небудь.
Далi на гору. Звiдтiль видно цiле мiсто. Бiлi, великi будови лiцею,
собор, монастир. Сади розкидалися по взгiр'ю. Гора Бона нагадує забутий,
врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади i знов села.
Велична земле моя, радiсть моя! Благословляю красу й ширiнь твою i люд
правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, i над твоєю долею засяє
ясна зоря свободи. Ще крок, ще тiльки один крок... I чудесна, споююча,
свята свобода розгорне золотi свої крила над цими селами, садами, полями.
Як неймовiрно радiсно. Володько забуває все те, що було недавно. До
нього вертається його божок, божок цiкавостi, радостi, божок молодої сили.
Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кiлометри той Почаїв, але з гори
Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвiницi, що палахкотить у
соняшнiй зливi. Вона стоїть на чорнiй смузi лiсу, мов маяк на скелi
океану. Лiси, яри. Сходять мандрiвники вниз. Баня Почаєва ховається. Пiд
ногами мiняється грунт. Мiж гаями крейдянi поля, вбогi розбитi села,
виснаженi люди.
Слiд вiйни помiтно надто виразно. Рiвнина Iквй спорота здовж i поперек
окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де, на мiсцi
колишнiх сiл зводяться хатки; через непокритi стрiхи курить дим, голi дiти
вибiгають на дорогу.
- Дайте, тiточко, кусник хлiба! - протягають худi, мов патики,
рученята. Подорожнi скидають торби, виймають хлiб, дають. Урадуванi дiти
бiжать до своїх недокiнчених хат.
Дунаїв. Село, де всi мандрiвники вiдпочивають, полуднують; п'ють чисту,
мов лiд холодну, джерельну воду. Ще один перехiд в'юнкою сошею, через лiс
i вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Пiд нею завжди
вiдпочивали мандрiвники. Володько стiльки разiв чув про ту каплицю. Тепер
з неї лишився тiльки один фундамент. На її мiсцi поставили хрест, на якому
скарбонка для пожертв.
Цiле село розбите. Залишилося лиш кiлька хат i дерев'яна церква зi
збитою i похиленою на бiк банею.
Володько сидить на каменi в гуртi мандрiвникiв i думає. У ногах сiпає
бiль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над
минулим, теперiшнiм i будучим. Уявляється йому вiйна, що бушувала тут ще
недавно. Уявляються тi люди, що робили з цiєї землi руїну, билися, клалися
трупом, щоби все так нагло урвати i безславно зникнути.
Поїли, попили, вiдпочили, обдiлили жебрацьку дiтвору та калiк i далi.
Дiвчата веселi, смiються, жартують. Володьковi радiсно, але йому нiколи
смiятися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353