Але нас не вiддiлиш вiд "руского брата, з котрим чотири роки
разом кров проливав, з одного ко-
тьолка їв".
- А я ж що кажу,- зазначує Єлисей.- Куди його вiддiлятись. На яку
погибель, сто болiв ув його ма', дiлитися. Сказано: чим бiльше хазяйство,
тим i "пользи" бiльше. Нi? - 1, виговоривши своє переконання, Єлисей
по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення
справи.
Володько горить, мов сiрник. У нього немає нi слiв, нi вiдваги, але
казати щось треба. Не можна про такi речi мовчати.
- Не треба, кажете, дiлитися. Бо ви не знаєте... Вам здається, що
москаль ваш брат, а вiн ваш "експлостатор". (Оо, Володько вмiє i вчене
слово пiдпустити). Подивiться:
де на Українi великi фабрики чи заводи? Де "оружейний завод"? В Тулi, в
Iжевську. Де обробляють українське залiзо? У Москвi, Петроградi, бо в
Українi, бачте, небезпечно. З неї тiльки хлiб та хлiб помпують, всi
заграницi, всi чужi держави кормлять та московську казну поповняють.
Володька слухають, мов старого. Раз вiн i за українське залiзо знає, tq
чого ще треба. Навiть Сергiй нiчого лiпшого не втне. Тiльки Сергiй "сам
був, сам бачив", а Володько? Хiба з книжок. А книжка хiба що? Бог? t
книжка бреше.
Та Володько не думає пiддаватися без бою. Вiрять йому, не вiрять - все
одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвiдомiсть!
Вперед, Володьку!
Сергiй пригадує про "залiзяку на пузяку, геп!" Це, мовляв, "мова" зi
"самопер попер до мордописнi".
Регiт. Володько гарячиться. Вiн чує в цьому щось жорстоко дике, але
йому бракує витривалостi, такту переслухати, стати понад це, злегковажити
тих близьких i дорогих людей. Володько вибухає, мов динамiт. Вiн хотiв би
побити того матроса, але не чує досить сили, тiкає у другу темну кiмнату i
там пiд бугаєм на тапчанi реве ревом лютi, болю i жалю. Тут уперше
вiдчуває Володько трагедiю свiту, з котрого вiн походить, але який вiн
любить i в який вiрить. Тато, дядько, Сергiй i безлiч Сергiїв. Всi вони
яскравi, виразнi здоровi постатi, справжнi герої працi i якiсь самi не
свої. Хтось сидить у їх душах i говорить їх власними устами хулу i зневагу
на самих себе. Хто? Хто ти, бiсе, що сидиш у душах моїх батькiв, дiдiв?..
I Володько починає гарячкове шукати вiдповiдi на пекучi питання.
Починає вiд себе i того вогнища, коло котрого зав'язалось i розрослось
його життя. Починає згадувати кожний виразнiший мент свого короткого
життєвого шляху, починаючи вiд того цвiркуна в печi, що навiв його i
батька на розмову про Росiю i рускiсть... Так. Вони були рускi... "Не такi
рускi... Не кацапи... Нi. Ненастоящi... А хахли, люди, простий народ"...
Але українцi? Нi. Українцями вони нiколи не були, тому яка жура, що честь
i шана того iменi топчеться. Але як тiльки їх свiдомiсть приняла цю нову
назву, коли вiдчули її близькiсть, вони зненацька оберталися "до фронту"
iншою, незнаною, новою стороною i на обличчi їх родились: самоповага,
гострота зору в майбутнє, гордiсть iз того, що належать вони до цього
обновленого, воскреслого з небуття народу.
Це Володько перший зi свого оточення пiшов незнаною дорогою
самопiзнання. I, переболiвши першi прикростi, вiн навiть не гнiвається на
своїх батькiв. Вiн iде далеко наперед i, виперши дурну сльозу образи,
гукає веселим дзвiнким голосом: таату! дядьку, Сергiю! Сюди! Не бiйтесь.
Тут обiцяна земля! Тут сонце i виноград!
Ну й чого я сварюся? - думає Володько. Так нiби менi не ясно, як два
рази два, що перемога за мною. Терпiння! Праця! На цьому ось Запорiжжi
родились, росли, дiставали iмена та прiзвища безлiч цiкавих, дужих людей.
Вони геть-чисто такi, як треба їм бути, тiльки на очах полуда. Зiрвати!
Мова, старi хати, призьби.. Солома мiняється залiзом. Поволi, крок за
кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собi, як
вiрного слугу свого. Бо все те, i хати, i призьби, i мова, творить цiлiсть
одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, i з тим, що буде.
I чого цi слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде дiло.
Велике буде дiло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великi
майстри, якi творили такий величний, такий хороший твiр у вогнi найбiльшої
з пожеж...
Разом iз хуртовиною женуться у безвiсть днi. Нема часу на довгi думки.
Бризкає у вiкно льодовий дощ. Мов божевiльний, шарпається перед вiкном
горiх i шкряботить пазюринням по огольоденiй блясi стрiхи. На повiки
нижуться голочки iнею, ломляться, падають на червонi гарячi щоки i стають
перлистими краплинами.
Ще вчора, сидячи самiтно в темнотi, Володько кулився вiд прикрих
розмов. Сьогоднi знов, радiсний i повний надiй, женеться з Петром до
школи.
Там остаточно "українiзацiя". Читанки Курила, прикметники, дiєслова.
Зникли "глаголи" й "прилагатiльниє". Все пiддається, бо йде Україна, так,
як повiнь, як буревiй. Нема перепон її шаленому маршевi. Один Ферапонт
Яковлевич - кам'яна душа, "так сказать", малорос, чiпляється за кожний
сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха i
навiть е-е - Михайло Петрович "вєлiкiй прiкмєтнiк" - всi проти нього.
Очi й нiс Ферапонта виявляють неспокiй. Усмiх його гiркий. Двадцять
рокiв учив вiн про "Стєпниє края, Чернозьомную полосу", i тут зненацька
Україна. Дiд Днiпро, Тарас Шевченко, мова... З невiдомого, з пiдземелля, з
туманiв минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги
пана географа та iсторика Ферапонта ненависна Україна.
Вiн не ходить, не сидить, не спить. Вiн гасає з класу в клас, брязкає
невинними дверима, шарпає старенького Iванова, в якому короткi й довгi
Пiпiни починають балакати "мовою".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353