.. Хто його розбере, що й до чого... Отак
усе перемiшалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на приказ
якогось особливого голосу, твориться i росте небувале... Росте новий
народ. Прокидається i мiняє назву могутня раса - творець великої
минувшини, великих iмперiй.
Матвiй не розумiє цього, але вiн вiдчуває те своїм здоровим iнстинктом.
У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi
життєвi закони.
Часом у недiлю Володько читає Матвiєвi вголос iсторiю. Матвiй любить
слухати цю книгу "про старе". Хто не шанує старого, не здобуде й нового.
Це його переконання. Україна в його уявi вже не те щось видумане, химерне.
Нi. Україна це вiн сам - Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний
господар з твердим чавунним кулаком i метким розумним зором. А Василь,
Володько, Хведот - сини його. Катерина й Василина - дочки. Сухенька Настя
- мати, що родила, доглядала, пiклувалась... Кров, сила її пiшла на "їх" -
батька i дiтей. А всi разом вони - ядро, пiдстава, початок всього... Вiд
них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось "їх" три сини. Ти, сказав
голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадкоємець - плугатар. Тримайтесь
усi цупко чорної скиби землi, на котрiй вперше вздрiли сонця промiнь.
Борiтесь за неї мечем, пером, плугом, гризiться за неї зубами... Дайте
працю їй велику. Змочiть її потом i кров'ю i не забудьте заповiтiв Бога
вашої душi.
Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi десятки рокiв змiнили її
вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив свою форму.
Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули її вниз. На нiй лисина i
срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу i легко
кучерявляться.
Але все-таки вiн незмiнне Матвiй, незмiнно сторож порядку, законiв
землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
- Охо-хо-хо! Кажуть - вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизнi,
не боїться i смертi.
Та все-таки цiле його єство знутра i зiзовнi прагнуло тiльки жити i
навiть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок, кiлька
великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома.
Його стихiєю поля i лiс. Вкритi пашнями лани видаються йому морем, по
котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок, стає на отвертому для
вiтрiв мiсцi, розхристує сорочку, збиває кучерi й наслухує, як пориви
вiтру б'ються об його молодi нагi груди, як шарпається на головi волосся.
Це море! Он пливуть кораблi - один за другим iдуть безмежним водяним
шляхом тi велетнi. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросiв з
нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капiтанiв, що дивляться ген
туди за обрiї, де лежать скелястi, утиканi патлатими пальмами береги.
Як хотiлося б Володьковi й собi до них. Кинути все це - землю, плуги,
гнiй. Обнятись би з небезпекою, буревiєм. Обпектись би сонцем i вiтрами.
Здобути силу, славу, грошi. Стати великим морським героєм i наганяти
острах ворогам.
Днi бадьорi, яснi, свiжi. Небо фiалково-синє, а по нiм ковтуватi бiлi,
мов снiг, хмарки. Жита, пшеницi, вiвси. Кожна стеблина мiцно вчепилась
рiдної землi, осе її чорну кров i хитається вiд подуву вiтру. Колосся
шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвiнко пiдпiдьомкають перепелицi.
Серед такого оточення росте i мiцнiє Володько.
Вiн не має товаришiв i вiн не потребує їх. Вiн любить себе i свої мрiї.
Вiн навiть гордий собою i часом, коли захоплення життям, молодiстю досягає
найвищої мiри, вiн починає спiвати, стрибати. Йому здається, що вiн
найрозумнiший з людей i всi його мрiї це не мрiї, а дiйснiсть недалекого
прийдешнього.
Навколо тихо. Села, поля, лiси живуть звичайним життям. Вiйни не стало.
Зникли москалi, їх мова, їх лайка. По полях чути пiснi дiвчат. У недiлю в
селi грають музики. Там витанцьовують парубки свої танцi, залицяються.
Нiхто їх не турбує. Не чути бiльше, щоби гнали когось "на стiйку". Всi
дома, всi досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межi. У лiсi
таксують дубину, валять її з пнiв i розтягають по селах. Платять гривнями,
женуть самогон, кохаються, вiнчаються, закладають новi хати...
Кожний цей день - день української державностi. Володько розумiє це
також. Матвiй продав овес, взяв двi^ тисячки гривень i вирiшив накупити
дубини. Прийде з вiйська Василь, ожениться i хату треба нову...
Iдучи з батьком до лiсу, Володько бачить, як усi села, всi люди - старi
й малi взялися за працю. У лiсi повно людей. Вiдкраяли дiлянку, валять
товстючi дуби, обтинають, тешуть на пiдвали, на шпали, на клепки.
Канцелярiя працює безупинно. Побережники ходять зi своїми сурмами. Мабуть,
багато вiкiв не чувся цей народ її господарем. Все вiдчуло нараз, як спали
з рук пута. Всiм захотiлося валити дубину, тягти додому, будувати новi,
високi, свiтлi хати. Всiм хочеться жити, жити, жити...
Край цей умiє жити. Край цей умiє працювати. Була вiйна, змела села
вогненною мiтлою. Прийшов рiк миру i села повстали вогненною працею. Дай
миру, волi!..
Назустрiч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомiтно
надiйшли днi, коли в селах знов повно воякiв, коли вже десь там зi сходу
вiд Острога, Кунина почали доноситися знайомi голоси гармат.
Одного недiльного ранку з жолобецького лiсу, так само, як тодi, коли
почалася свiтова вiйна, виїхав козацький полк. Але це козаки українськi.
Загорiлi обличчя, бадьорий вигляд, шворна пiсня. Цiле село збiглося
дивитись "на петлюрiвцiв". Нiкому не прийшло на думку спитатись їх, куди
вони iдуть.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353