- Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж
зухвальство.
- Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
- Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! - Заявляє вiн рiшуче й остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а
доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно i мовчки виїжджає.
- Стой! - гукає "товарищ".- Ти куда? Стой!..
Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i "всiєї
небесної канцелярiї".
Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
- Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiтєльних работ - трам-та-ра-рам!.. -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати.
Большевик бiжить, клямцає рушницею. "Клямцай,- думає Володько.- Все одно
не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя. Вона
перелякана.
- Стiй, дитино! Вiн тебе заб'є! Стiй!..
- Не бiйтесь! Не заб'є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає
причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi.
Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять зi своїх пустинь, степiв, пролiтають гураганом, поруйнують
святинi, мiста, заплiднять проклятим плодом жiнок, щоб, вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста, цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
Краю мiй! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Нiколи не був ти
упокорений ворогами. Ти був, є i довго ще будеш рабом власної натури,
накинутої тобi в сiру давнину не ворогом, а стихiєю. Будь тверезим i
мужнiм.
Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок тремтять пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця обцiловують зо всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук їх пестощiв.
Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
- Ти тут? - запитав вiн.
- Не хочеться лiзти чортовi в зуби,- каже Володько.- Перестою тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
- I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався вiд того
шарпатюги.
Володько задоволене посмiхається. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
- Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись, бувало... Не знаю, що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не так. От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок... Квiту
того... Безлiч. А все такi барвистi!..
Матвiй не має багато слiв, щоб висловити всi свої почування, але
Володько стократ бiльше розумiє його, як виявляють тi слова.
- Шкода, що мене не вчили,- продовжує Матвiй.- А то - сiв би i все
списав би. Все чисто. Як було, як є i як буде...
- Як буде?..
- Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших днiв ми всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ. I хай там дiється, що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Україна буде. Це вже я
бачу... А ти - мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам їв, ти йди далi... Може, станеш доктором. Може,
будеш редактором яким... Може, будеш бiльше, нiж я, знати. Може,
учителем... Нiчого тобi не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душi i ти сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощiв i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат паперу i все, що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни, свари були... Кожний
день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша
будуччина...
Говорячи це, Матвiй присiв на пеньочку. На чолi його дрiбненькi
крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає вiн пiт i думає. В
мiжчасi Володько вставляє своє:
- Я, тату, думав над цим...
- Так?
- Думав,продовжує Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як свому... А чому? Бо ми
хлiбороби. Вмiємо землю орати, сiяти, жати, але не вмiємо добро своє
спожити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353