Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i
зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли. Десь туди все
йшли, к Подiллю. Хлопцi веселi були, у сiрих чемерках, у кепках, у
шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть - все молодi,
молодi, мов дiти. Катерина вийшла i стоїть на порозi.
- Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко!
Катерина смiється собi на них. Це ж тi, що нiкого не зачiпають.
Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то
гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той самий Василь, що вирiс
десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з Володька.
Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так i
бачить, як розпускає пiдпруги сiдла. А остроги побренькують, шабля при
боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками.
- Ех,виривається у Володька. Большевик подивився на нього.
- Чого зiтхаєш, козаче?
- От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько.
- А то ж куди?
Так i так. Володько оповiдає.
- Тепер пропало,- закiнчує.
- Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
- А не до Житомира?
- От дивак.
А помовчавши, каже:
- А ти хiба мене не знаєш?
Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не
може. А той посмiхається й мовчить.
- Hi. He знаю.
Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi.
Мовчить. Володько не питає також, їдуть поволi за ступом на схiд. Нiч
там. I хмари туди женуться. От туди, у ту щiлину мiж небом i землею
затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би
отак просто на все. Грохонуло би i вкрило би горами поля, i були би
скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться, щоби море стало з
хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру отак вдарив i вiдбився,
вдарив i знов вiдбився. I так от щоби билось все навкруги, повне
бурхливого життя, повне сатанської борнi. А ми, щоб отак на кораблях, всi
як один. Очi струнко вперед, брови нап'ято стягнутi, а груди проти всiх
хвиль, проти всiх буревiїв.
Нi. От в очах тягнеться низка возiв з потрощеними, хто зна чиїми,
синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i
поля, поля - ген аж туди десь поля.
Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили свої довгi руки i борються з
напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став
прибиває пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i вперед через мiст обози.
Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки
байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи
вперед. Вечiр, мов чорний кiт. Поволi, крадькома крадеться, замотуючи
вози, конi, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелi мури, за
котрими засiдали з кулеметами повстанцi i строчили отуди по той бiк
стависька в очерети. Отам тарахнула на лiд нiмецька бомба, вiд котрої
вмерло з переляку кiлькох жидкiв. По греблi марширували "гелєрчики" в
синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля їх кiлько ж впало до
бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села
i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Країно моя!
А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями.
Блiдо жарiють електричнi грушки. Вiтер зо ставу розгонко вдаряє в
телефонiчнi дроти i вони дзичать тривожно. Кiлька - раз, два, три,
самоходи ллють сяйво своїх рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках жiнки
з санiтарними опасками на рукавах.
- Стой! Куда прьош?
- Разiйдiiiсь!
Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi примари, вириваються, плигають
через вози, через дядькiв. Пiдкови копит цокотять об камiнь i крешуть
iскри. Вони проносяться, як вiтер, i зникають. Нiч живе, нiч страшна,
неповторна. Мов глибина морська, таїть у собi життя, смерть i буревiй. Цi
неймовiрнi люди, народженi ще вчора, сьогоднi пишуть хаос своєрiдного,
перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi до других лицем,
грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому проїхала тачанка, бо був
слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Двi тисячi ранених,
тисяча трупiв. До чорта спiвчуття!
Але Володьковi все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дiстав
посвiдку, що їздив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! - i поїхав.
За Рохмановом порожньо. Вiтер назустрiч i нiч, мов антрацит. Конi
намацують копитами шлях, що лiг тут взад i вперед. Пройшло ним людей,
заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали,
падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули гнiвом. I от
горять... Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме i земля, оця
українська смоляна земля, дихає на всiх п'яним жаром приваби. Ах, як найти
слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди, конi й
тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти, а вмирали на городах,
там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники.
Пiд Жолобками знов обоз. Знов дядьки та конi. Вершники подiбнi до
привидiв. Пiд горбком стовковисько. Кiлька пiдвiд з'їхалося в купу.
Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далi пiд гору не
в станi. Сили її вичерпанi. Вона дiйшла до тої границi, за яку вже не
зважилася переступити. На неї накинулися з нагаями i, як звичайно в таких
випадках, били. Але коняка не встала.
Знизу над'їхали тягаревi самоходи. Пружне свiтло їх рефлекторiв
освiтило большевикiв, дядькiв, вози i коняку.
- Добєй єйо i канец! - гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозi
ворушаться густi тiнi. Баах! Коняка ще кiлька разiв хитнула головою, але
до її решток вчепилося кiлькох i стягнули в рiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353