- Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачiвай! Паєдеш с намi!..
- Дароогу, трам-та-ра-рам! - Ревуть шофери. Володько бачить, що не
виверне. Коло воза справа й злiва освiченi обдертуси з рушницями цiвками
вниз на животi. Вiн проситься, що з'їде ось туди вниз i обернеться.
Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у
темноту. Дорога вниз порожня. Пустив вiжки, вiз попхнув конi i вони
погналися вниз, в глибину, в чорну нiч.
Гналися довго й шалено. Земля все опадала i спини коней, втiкали вiд
зору i не могли втiкти. Парк Калиновського вперто змагається з вiтром,
осокори, мов скелi гiр, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За
ним шумлять ялицi, клени пускають лист за листом, що летять по вiтрi, мов
телеграми. Дошки мостика затарабанили пiд колесами, пiдкинули сердито воза
i лишились.
Вже на другому боцi долини, на горi, коло церкви конi перестали слухати
батога. Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить.
Кожна хата принишкла, причаїлася в темнотi ночi, приплющила вiкна,
замкнулась заверткою i хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують
великий ворохобний свiт. Нема iншої ради, як брехати. I вони брешуть -
завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змиленi їх стегна i накрив
дергами. Приходить батько.
- Таки приїхав? - питає. Голос його змiнився. Тихий голос, не Матвiїв.
Володько швидко оповiдає й спльовує. Пiсля йде до хати, п'є кварту молока.
Мiдяне свiтло лампочки лазить по його загорiлому лицi, але нiчого не
помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить
на завтра торбу, бо ж "вiн" все-таки пiде.
- Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батьковi, геть рихтик по ньому,
пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля... Пiшов i вже.
Рiд такий, бачте...
Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись.
На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах той тихий смуток i тi
завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила їх, а
тепер стократ дужчi за неї i бiжать - куля не куля - не зупиниш. Лиш любов
тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у
широкому свiтi, на чистому полi, в далекiй дорозi, пiд вiтрами, пiд
дощами, лицем в лице з небезпекою.
Володько добре знає матiр i знає її думки. Вони ж бо виписанi на її
чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за сухенькi плечi i не
вимовить: "Мамо моя!"
I не подивиться в її безодню очей, i не осушить тi сльози, ни, хоча
цiла його iстота обнята пожежею великої любовi. | Не вчило його життя
пестощiв. Було завжди шорстке й холодне, i всi очi дивилися вперед
насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi, нi, сину
чорної землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi горiти страшною
думкою i в серцi, в м'язах тiла складати силу. Схiд i захiд сонця несуть
на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто на цiлiй широкiй землi,
нiхто не роздiлить тягарiв твоїх. Сам-один, по колiна в твердiй землi, ти
здвигнеш налитими пружними м'язами i струснеш планетою. Так буде.
Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи свої. Не торкайте його.
Коли вiн думає, хай все мовчить. Сьогоднi дума його насправжки особлива.
Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола, носа,
бороди. Здається, вiн далеко серед широкого поля вкопався в землю i
головою торкається хмари. Чорнi, густi мряки налiтають, закутують його,
колотяться i рвуться далi. Володько не одважується озватися до батька
свого. А слова є. Слова самi гуснуть у горлi й печуть. У хатi порожньо.
Катерина й Хведот сплять у клунi.
- Так, кажеш, i цi вiдступають? - виривається з батькових уст.
- Дуже спiшно,- вiдповiдає Володько. Мовчазлива перерва. Батько
хвилюється. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його.
- А той... - починає поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн тобi
не згадував?
Володько не розумiє. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима.
- Хто, тату?
- Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
- Питався тiльки, чи не пiзнаю його...
- I бiльше нi? А до мене прийшов... - Тут знов перерва. Матвiй
змагається сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i каже: знаєте,
дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу, кажу, вас знати. Народу
стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за цi роки. Були й
такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля наша для
всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвiй перериває мову i дивиться в землю. Права його долоня спокiйно
лежить на колiнi.
- А пiсля... Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього i сам
вiдгадав усе. Нема нашого Василя.
- Нема?
Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це
не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона встала.
Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн, i не
вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать його перед собою
таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав каштаним конем додому. А
може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня, анi взагалi
нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього, бо несила
було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i глибока. Навколо, як
широкий наш край - нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце.
Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi на
його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi металом
горять. I, видається, навколо громи б'ють, а вiн грудьми проти всiх сил.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353