Тут родився батько, дiд i прадiд, а нам
сьогоднi дали "картки перебування" з обмеженням цiлого терену держави, за
винятком нашого повiту... Ет... Все, друже, речi, за якi не варто
говорити. Так можна дiйти до iстерики, до божевiлля. Я тепер вже собi
постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй. Я, Володьку, вiрю, що
нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його
не крути - все одно чотири. Нi?
Володько не вiдповiв нiчого.
- Чотири... Чотири... - сказав вiн по часi й зараз добавив: - Олеже!
Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
- Ну, то кажи... Якого бiса...
- Думаю дати виставу...
- Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою...
- А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав. Вчора їхав i
думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав... Все є... От тiльки Романа
пiймати. Вiн надається... А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й
одноактiвку маю.
- Чому якраз тепер?.. I я мiг би... Володько перебив:
- Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь... Ну, що буду робити? Ти
ж уяви... Я знаю минулу осiнь. Таж я формально, дослiвно божеволiв... Я
дивувався, як мої предки могли вiки прожити на селi й нiколи не
сумувати...
- Сумували... Але... Горiлочка розраджувала. Нi?
- Я потребую п'ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено говорив Володько,
не слухаючи Олега... - i я їх маю. Вони вже мої. Я - раз, Роман - два,
Ольга - три, у Габеля гостює тепер якась племiнниця... "Я, знаєте, тоже
iграла". I ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кiнь може заграти...
Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш - побачиш. Сьогоднi мушу пiдчепити Романа...
Вiн же рускiй...
- I за Габельом пiдеш?
- Все, що є, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки... Олег розумiв свого
приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж обидва
читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi
країни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село, повiт
i границя, але в їх головах тi самi думки, в їх жилах плине та сама кров.
Вони знають обидва, що живуть на своїй землi, на тiй самiй, на якiй жили
їх предки.
Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час вiд
часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули якусь вояцьку
пiсню ген аж там десь у долинi.
Володько й Олег змiнили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег
зустрiв її у Ронiв, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер
також у школi... Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час вiд часу спадали
листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухої землi.
По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якiсь осiннi вiти,
весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум'янцями.
- Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! - крикнула вона таким голосом, так сильно й
дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу.
З кущiв запищав слабий голосок Олi, i по часi з'явилися Лiнкерт i
Роман.
- А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британської iмперiї? - запитала Галя
Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки ось
ростуть. Збирайте, панове! - показувала ногою на купу опенькiв.- А я
попеклася. Фу-у!
- Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на своїх кавалерiв.- Знаєш,
Галю, що є їх iдеалом?
- Якi там у Романа можуть бути iдеали. Випивка! - виразно й рiшуче
сказала Галя, роззуваючи черевик.
- Вiйсько, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,- пояснила
Оля.
- Нi, панове! - заперечив жартом Лiнкерт.- Це Роман. Я хочу бути
парагвайським або болiвiйським мiнiстром. Iнакше не бажаю... Можу ще
погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля.
- Нiякого чорта ви обидва не бажаєте,- проговорила знову Галя.- Тепер
вашим бажанням - зчитатися нас i випити.
- Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт.
Верталися додому. Дiвчата квапилися щось там помагати матерi. Саша
похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами та сипали каламбури.
Лiнкерт декламував пародiю на "Бурю" Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо
й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло
до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi перед своїм царем.
Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi самi в себе,
висять на гiлках спокiйно, велично, урочисто. Скiснi променi ще
прориваються крiзь вiти, пронизують кiлька дерев i зникають. Обтяженi
овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив сцену, лаштунки, живi
постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами вiти смiялись до нього великi,
яскравi, радiснi очi. Безлiч захоплених облич, безлiч ясних очей. I
регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй.
По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
- Володя! Пiдеш з нами? - питає Роман.
- Куди?
- Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не боїться нiякого
диявола.
- Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр.
- Що за таємницi? - проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По
деякому часi вернулись. Роман весь сяє.
- Чудесно, Володя! - говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так! Я
чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназiї хотiв виступати. А все
решту ми обговоримо.
- Що там? - питає Лiнкерт.
- Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лiнкерт!
Приступайте до нас! - захоплено гукав Роман.
- А що будете грати? - байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка
закохалася в кума.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353