VIII
Великоднi дзвони вiддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях
стояли в повiтрi їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого
мiсця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлiтаються по всiх
полях i застигають.
Кожний день щось ставалось нове. То розцвiли черешнi, то пiдросли й
пустили бульбахи пiвонiї, то розгорнули першi липкi листочки косатi
берези. На полях кожний день iшли орачi. Вони спiвали пiснi, розгортали
землю, сiяли зерно. На городах з кожним днем творились новi грядки. Хати
були бiлi, ще великоднi, осяянi сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У
Левинських праця, рух i клопiт. Олег вiд'їхав. Пан Глiб знову ходить
учити. Ольга лежить, о. Клавдiй лежить. Матушка бiгає по господарствi.
Решта хто де...
Село також працює. Сергiй ходить на поденне до цегельнi. Кiндрат
кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччинi. Демид у полi. Йон
їздить на Угорщину по дрова. Iлько працює в дворi.
Матвiй має нову турботу. Володько хоче вiдходити. Куда? У свiт,
далеко... На Україну... Вiн так i сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її
бачити цiлу... Сходити її хоче вздовж i впоперек власними ногами. Якийсь
дивак той Володько. Раз стялися обидва - батько й син... Нi один не
перемiг. Обидва лишились при своєму. Матвiй тодi подумав: хай! Не буду
йому перечити. Хай iде! Вiн так говорить, нiби Україна це його подвiр'я,
де вiн може йти, куди захочеться. Але хай iде. Кiлька днiв ходив старий
понурий i сердитий. Був такий i на палi, i вдома. Нiхто, крiм Володька, не
знав, що з ним сталося.
Настя працювала на городi. Силу-силенну має тiєї працi. Василинка мало
може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останнiй рiк. Прийде зi школи,
вiзьме книжку й на город... Там присяде бiля матерi на грядцi, в однiй
руцi книжка, а другою поле зiлля. При тому вчить:
"Бяла паєнчина стернiско укрила,
Ой, жебим я прендзей шиць сен научила...
Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен, Брацiковi мему пєнкнон
кошулєчкен..."
Мати довго, терпеливо слухає її, а пiсля не видержує;
- I що ти, дитино, ото цiлий час мелеш?
- То, мамо, така пiсня...
- I ти то розумiєш? - При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялi,
запалi очi й дивиться на неї з жалем.
- Ну, мамо... Спочатку нi... Потiм нам пояснюють. Знаєте, що то
"кошулєчка"?
Мати поважно й здивовано дивиться, але не вiдповiв Василинка сама
пояснює:
- То сорочечка...
- А-а-а! - махає рукою Настя.- Таке воно тобi потрiбне, як менi бiда.
Будеш з того щось мати... Господнi Господи! Якi тi люди... - додає
зрезиговано й знову поле грядку.
Хведот у полi за копанкою скородить. Мати про нього казала:
- Но! Вже до тiєї роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до чогось...
Але надто вже вiн крутий.
Хведот дiйсно крутий. Це анi Василь, анi Володько. В духовному життi
вiн не бере участi. Воно для нього не iснує. Вiн жиє кiньми, коровами,
господарським начинням, полем. Володько, на його думку, "дурний". Його
читальнi, вистави... Його мандрiвки по ночах з хлопцями, особливо його
книжки й писанина... Кому то потрiбне? Хведот дивиться на свого брата
виразно згори. Нiчого з нього не буде. Анi пан, анi Iван...
Володько сам знає, що вiн не пан i не Iван. Це i є причиною, що вiн
тепер такий розгублений, такий не свiй. Чує себе розiрваним на кiлька
шматкiв. Знає, що йому поплутано всi стежки. Всi дороги, якими йшов до
цього часу, перетято... Треба шукати новi. Бо ж вiн знає, що не тут, не в
цьому селi його справжнє мiсце.
Але куди йти? Як? На це не дає нiхто вiдповiдi. Нi рiднi поля зi своєю
вiчною красою, нi предки, що нiкуди не ходили - тут родились, жили й тут
лишили могили, анi живi люди, що оточують Володька. Вiн тiльки чує, що
мусить iти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить
переступити. Треба вирватись тiльки звiдси, з цього ось мiсця, з цього
села. А там вже знов вiднайде свою дорогу...
Його днi йдуть неспокiйнi, нервовi. Його не тiшить нi рiлля, нi сад, нi
чепiга. Бiжить у поле, у лiс... Шукає самотностi. По часi хоче бачити бiля
себе людей - живих, чогось спрагнених, неспокiйних. Вирватись! Вирватись з
цього мiсця! Воно засмоктує в глибiнь... Ноги грузнуть по колiна, а тут
треба йти... Завжди один i той саме наказ...
Через те вiн i сказав батьковi, що вiдiйде. Вирвалось з уст слово
Україна, бо не мiг його обiйти. Не мiг! Вiн уже зрiсся з тим словом i його
тягне далечiнь, що простягавсь туди далi на схiд. Рiки туди течуть, дороги
туди бiжать...
Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так є, як має бути?
У Провiдну суботу Володько вийшов з дому й пiшов. Ще сонце стояло
високо. Напередоднi випав перший весняний дощ. Все зазеленiло. Навкруги
зелено, зелено й зелено. Свiжо так i тепло. Вiн пiшов через поля до
"предаткiв", потiм вузькою дорожиною до Одерадiвського березового гаю. Тут
повернув праворуч й розмитою дорожиною пiшов униз до села. Перейшов село,
долину, рiчку й пiшов на гору.
Коли вийшов на рiвне до Тетилькiвської дiброви, йому здавалось, що вже
можна й не вернутись. Варто йти далi так само на схiд, все на схiд... Там
десь у тих полях границя... Переступити її ось так, як цю межу, i йти собi
по землi. I там так зелено, так свiжо, так гарно. I там люди свої, i села,
i яри, i гаї рiзного дерева.
Ще сподiвався Володько, що зустрiне тут Наталку. Вона має десь
вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть
вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
Вiн тiльки що прийшов з Дерманя. Сидiв i вечеряв. Бiля нього сидiв
Матвiй. Настя поралася бiля печi. Хведот i Василина вже полягали спати,
але тепер повставали знову.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353