Йому видається, що в
них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ, щоб вложити
туди хоч пiпетку справжнього розуму. Вiдкрити їм уста, вiдчинити очi,
скерувати їх мислення руслом доцiльного, бо їх таких мiльйони й мiльйони
по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй, Божiй землi. I Матвiй лишив цю
справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома сказав,
що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрiє iнша мисль i
що буде вiн її, як не сам, то в дiтях своїх у життя переводити.
А через пару днiв Матвiй переїхав на своє. Там ще нiчого не скiнчене,
ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще не бiлено i вогко,
долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно, але далi i
далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже рiзнить з
Матвiєм, не можуть нiяк себе розумiти, до смертi не люблять вони того
чоловiка i не знають за що, щось вiн їм просто не пiдходить, зовсiм iнше
кодло...
I Матвiй їх дуже добре по-своєму розумiє, не має, коли брати по-правдi,
навiть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зiйти з дороги,
коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; i Матвiєва родина зажила на
своєму; до речi, була розкiшна, мов пожежа, осiнь, поля вимлiвали пiд
тягарем останнього тепла, рiлля i стернi затягалися струнами бабиного
лiта, що, здається, направду грали ущiпливо, а лiси довкруги починали
поволi розгорятися i горiти незгоряємо.
I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вiкон, молотити
пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжої вiвсяницi високо геть пiд
зорями, а ранками вiтати перше сонце i бути покритим свiжою, холодною
росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти її свiжу в
присковi, рубати головату, тверду капусту - збирати, звозити, складати i
при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе
пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча,
закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що її колиска висить на трьох
дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою до
вервечок, i белькоче сидячи, або рачкує по рiллi на чотирьох, не минаючи
нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою.
Гiрше стає, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до зими i тиснути
холодом, затискаючи ту родину все бiльше i бiльше до тих чотирьох,
подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа.
Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про неї нiколи не чув i не
знав, Настя казала, що то принесла iз села Катерина, бо ходять до неї
якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто спершу
не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi висипали, але
згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття лихе, казала
Настя, нам ще тiльки цього бракувало.
А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там з кожним мiсяцем
кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до них назад до
"А" верталися. Боже, як це досадно товктися все на мiсцi, телiпати в
торбинцi оту одну "Азбуку Сєятель" Клавдiї Лукашевич i знати все, вiд
дошки до дошки, напам'ять, i "Умную ворону", i "Пєтушок золотой грєбєшок",
i "Трi козлiка", i нiяк не могти далi, бо приходять i приходять Петри i
Миколи, такi винятково "западеннi", як сказала б мати, i треба з ними
держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель i
нiякi Радiони, нiякi Євгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти.
Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька, що iнколи замiняла
чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але яiс
тiльки почала "питати урок" - змiнила свiй погляд на нього. У той самий
час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою
"Умную ворону" по складах, Володько вичитував її з такою легкiстю без
книжки, нiби вiн говорив перед мамою "Отче наш".
- Вiдiш? Вiдiш? - казала учителька до Євгенчика.- i тєбє нє стидно? -
Євгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й Володько мовчав
також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний
мамин жакет з довгими рукавами, i вiн нiколи навiть тих рукавiв не
закачує.
- Чому ти так тримаєш руки? - питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонiв i мовчить. А учителька, як на зло,
допитується:
- Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, мiж
пальцями струпаки.
- Чесотка? - питає учителька. На щастя, її не розумiють, а вона каже
Володьковi зайти до неї по школi.
Скiнчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя
паленiє. Вiдчиняються дверi i вiн, нi живий, нi мертвий, вступає до
кiмнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча пiдлога! Якi на
стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько нiколи ще не був у такiй
кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше.
А учителька каже:
- Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запiска, пусть атєц
купiт лекарство i ти будеш здаров....
Володько взяв записку i вийшов. I навiть не подякував. Забув. Iшов
додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi i їхати до
Шумська до земської лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдкої сiрки.
I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали.
А як випав снiг - школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що
анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель безрадний. У
класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться, нiби
у виложенiй подушками хатi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353