Коли б сонце
зiйшло серед ночi, або ружi розцвiли на снiгу, i то не було б бiльшою
несподiванкою, нiж вони.
Тихий, дзвiнкий, прозорий голос:
- Моїм нареченим - Христос! Без золота, без самоцвiтiв - володар над
володарями!
- Ти не знаєш, дiвчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто
народiв, моїй владi слухнянi звiрi в джунглях, птахи в небi, риби в
океанi.
- Одначе, володарю, ти не вiддаси своїм богам одного волосу з твоєї
голови. Я ж готова вiддати своєму всю мою молодiсть.
- У чому ж сила твойого Бога?
- У Його... вiчностi.
Красунь звiрiє. Тупнув ногою, ляснув у долонi, нiби з-пiд землi
з'являються чорнi, мов з чавуну, раби.
- Трать її! До смоли! Намотайте на коло i викиньте рештки тиграм,
присвяченим богам!
Красуня з усмiшкою приймає присуд, iде в огонь, їй ввижається її Бог -
величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагiдно, мов з коханим, їй
нiчого не болить...
Настя вже давно спить, Матвiй обернувся на другий бiк, на столi
розчинена на хлiб, укрита кожушком дiжа, на другому кiнцi маленька, третiй
номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його
горять, в очах бринять гарячi вуглики, що час вiд часу зриваються i падуть
униз, нiби тi метеори, що лiтають у просторах i падають в океани.
Зiр упирається в дiжу, але бачить далекi, чудеснi, могутнi, казковi
країни, бачить страшних володарiв, чує їх мову, їх крок, їх силу.
I робиться Володьковi страшно. I тужно. I боляче. Страшно, що десь
далеко стiльки простору, стiльки чудес, стiльки дивних барв i гранiв
життя, а вiн, малий i хисткий, з блiдими розпаленими щоками, з хворобливим
огнем в очах, сидить отут у чотирьох заплiснявiлих стiвзх засипаної серед
чистого поля снiгом хатини i навiть не смiє мрiяти про те велике. Боже!
Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi засипи, непрозору нiч, мовчазне
поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами i людьми, що
носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам.
Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять непов'язанi, мов дикi
конi, зовсiм виразнi мрiї. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами
тварини, уривно, раз-поразу викрикує пiвень i гавкає глухо в безмежний,
чорний, проти вiтру, простiр собака Пундик, що його колись принiс i
викормив Василь.
Прокидається мати, вона бачить у хатi свiтло.
- Боже, Боже! I що ти собi, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю
"киросину", чим завтра засвiтимо?
Володько прокидається також. Рим, могутнi володарi, красунi - зникають.
Не вiдповiдає нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на своє мiсце бiля
батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень.
I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою,
нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо життя, щоб у ньому
родилось i виросло почуття вiчного.
Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького дубового лiсу
встає i зводиться велетенське, слiпуче свiтило, Землю притоптує м'який
вiтер, що вiльними хвильками гуляє по зябльованих полях.
Матвiй порається бiля плуга, сонце мiниться в плитi, нiби у кривому
дзеркалi, перед хлiвом у збруї стоять i їдять з цебра обрiк конi. Дорогою,
один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими,
товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з
червоною китичкою i пружно натягає вiжки, щоб здавалось, нiби тi конi
стаєннi, щоб тримали вони як слiд голови. Порiвнявшись з Матвiєвим
подвiр'ям, гукає здалека:
- Добре утро! Орати йдете? - голос радiсний, як сонце, як жайворон, що
б'є крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято.
Матвiй розгинає спину:
- Дай-бо здоровля! Iду!
- А вже протряхло?
- Протряхло.
- То Боже поможи!
- Спасибi!
За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета i, нiби
нiчого не було торiк, солодко й уважно вiтає Матвiя.
Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi, всi бадьоро ступають протряхлою
дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають
грунт i виважують скибу за скибою.
Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi лоскоче сильний запах
чорнозему, на чолi сходить пiт i скапує по щоках до рiллi. Галки i ворони
гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i викрикують рiзко й
несподiвано.
Виступають на кiн череватi лантухи, повнi зерна, широчезна, шорстка
п'ятiрня загортає насiння i пружно розбризкує його по готовiй, мов
свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце - шалений i дикий огнепад, заливає лани,
мужикiв, птахiв; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої
принади, що по них досхочу йдуть коханцi i сиплють плодом, потом,
молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв!
Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,- широта, довжiнь! Iде розмашно
туди й назад i сипле зерном. За ним ступає i заволочує посiяне Василь.
Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не болить.
Це лиш проходить хребтом цiна землi - своєї, лудяної сонцем, литої потом i
болючої, як i той хребет.
Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тiльки
набубнявiла в лiсi перша брость, як тiльки ряст зiйшов, як тiльки
зазеленiла перша лука - кiнець школi. Дiти знов розсипались по своїх
мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов
дзвiнки. Навiщо їм школа? "Усе одно не дасть хлiба" - iшло з поколiння в
поколiння.
А Володько вертається самiтньо зi школи, iде поза селом, городами,
зрубами, лiсом. Млiє земля, витикаються першi медяники, лiтають першi
джмелi, липовi галузки дають першi липкi листочки, осика пускає першi
пушинки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353