– Галочка притулила своє ушко та й не дише, щоб дослухаться, що охвицер про неї скаже.
А Семен Іванович, дивуючись, і питається:
– Так Галочка твоя дочка?
– Моя, Семене Івановичу.
– Ну, тепер бачу, що тебе господь благословив дитятею. Я чув про неї багато чого хорошого, її кріпко усюди похваляють. Бачив разів зо два на ігрищах, красива показалася мені, а тепер, як побачив ближче, так вона – міри нема, яка красива. А що найбільш у неї-очі. По очам, Олексію, можна знати, яка у чоловіка душа. Істинно, ти щасливий батько, маючи таку дочку добру, розумну та ще і красиву. Я зроду не бачив такої красивої.
Яково-то було Галочці, сеє усе слухаючи?
– Се, Семене Івановичу, що ви мене, по ласці своїй, полюбили, – сказав Олексій, – так вже і дочку вихваляєте.
– Ні, Олексію, істинно так. І вп'ять-таки скажу, що ти щасливий батько. – Тут Олексій став кликати дочку… так куди ж! як їй було вийти? Не сто раз вона чула, як їй і у вічі казали, що вона дуже красива, так то їй і дарма було. А тепер де б вона ділася, чуючи, що охвицер її похваля; а тут батько кличе: треба його послухати, вийти; а як вийти, як глянути на охвицера, коли він по очам усю душу зна?… Скрізь землю пішла б!
Як не виходить Галочка, а Олексій не любив, що його не слухали, пішов сам за нею і став її уговорювати, щоб не соромилась та вийшла, бо треба полудновати лагодити.
– Добре ж, таточку, вийду, вийду. Тільки нехай охвицер нічого мене не пита, поки я не роздивлюся.
Олексій увійшов до охвицера, моргнув йому, усміхнулися обидва і стали своє розговорювати. Збиралася-збиралася Галочка і, як увійшла, забувшись, вп'ять поклонилась, і Семен Іванович вже і не заньмав її, а тільки як куди йде через хату або прибира що, то очей з неї не спустить, і що розказовав Олексієві, забуде, замовчить, а коли Олексій що розказує, то він і не чує нічого.
Агу, огляділась трошки і Галочка, мотаючись тут перед ними; їй вже не так млосно. Прибира-прибира та, прислухаючись до охвицерових річей, і стане, і дослуха усе. Вже і так, як він не бачить її, вона розгляда його; як же на ту пору гляне він на неї, так де б вона ділася… Се й не раз так лучалося, а усе їй на нього хочеться дивитись, а йому на неї. Серце серцю стало вже вість подавати.
Подали страву, стали вже полудновати. Галочка порається, і присяде, і слуха, що вони з писанія розговорюють. Якось-то Семен Іванович осмілився та об чім-то і спитав Галочку…
Господи, трохи ложки не впустила! І не стямилася, де вона сидить; а далі, нічого робити, одвіт дала. Так удруге, утретє… вже Галочка огляділася, вже сміливо говорить і, бачачи, що охвицер чесна і добра душа і що у нього на думці нічого нема поганого, стала смілива: після полудня, упоравшись зо всім, сіла біля свого панотця і стала слухати, об чім охвицер розказує. А він про усе розказує, чого Олексій і не знав: як у світі поводиться, де які землі є і що для чого на світі є, об усім говорив і усе знав, бо кріпко розумний був. Олексій знай його розпитує то про се, то про те. Вже і Галочка осмілилась, і сама де об чім розпитує, і вже перестала його величати «ваше благородіє», а вже зоветь, як він звелів: Семен Іванович.
Оттак розговорюючи, просиділи і довгенько. Ще б не пустили свого Семена Івановича, так одне те, що нерано, а друге, що дуже далеко йому йти – аж у город: через садки, степком і через гребельки. Тогді так було: де город, а де Гончарівка – кріпко далеко. Олексій, попрощавшись з Семеном Івановичем, проводив його аж геть; а Галочка як сіла кінці стола, як підперла свою головку білою ручечкою, як задумалася…
– Чи чуєш, Галочко? – крикнув панотець.
– Ох! – та скочила з лавки, та й не зна, що й казати.
– Що се з тобою сталося, доню? Увійшов я у хату – не чуєш, тричі кликнув – насилу розчумалася. Чи задрімала, чи що?
– Так-таки… що… трошки…
– Утомилась, сердешна! Одно те, що набігалася, а тут поралася. Іди ж лягай спати. Бог з тобою! – перехрестив її і пішов.'
Сиділа ж наша Галочка, сиділа, думала ж вона та думала. А що думала – хто її зна. Тільки і промовила: «А що ж з сього буде?», та й сплакнула, перехрестилася і лягла вже, так до півночі доходило.
Смутна сіла за роботу наша Галочка, смутна і обідала, чи то пак не обідала, а тільки за столом так. Олексій дивовався і питав її, чом вона нічого не їсть і чому така смутна?
– Так, таточку, щось чи голова… – ні, мені усе нудно та тошно, – сказала Галочка та й здихнула важко.
– Чи не набігала ти, нехай бог милує, лихоманки? «Набігала лихоманку, що і повік не забуду», – подумала Галочка, а Олексій, помовчавши, і сказав:
– Обіщайся у неділеньку у Куряж Курязький монастир біля Харкова, заснований в 1663 р.

сходити.
– Атож, таточку; коли б швидше неділенька прийшла.
От того-то наша Галочка така й смутна була, що неділенька далеко: аж через шість день. У неділеньку охвицер обіщався прийти до них… Коли ж то се буде?… Коли дождешся тієї неділеньки, а тут так, що через силу ходжу… Так собі думала Галочка, перемиваючи ложки після обід, як ось – рип у двері, і хто ж то?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28