.. А коріння — це вже наші
прадіди, ті, хто жив сто чи й двісті років тому.
Учитель. От бачите, ви — молоденькі зелені листочки.
А тепер знову уявіть собі, що якась сила чорним страш-
ним мечем відтяла ваше коріння. Чи довго зеленітимуть
листочки?
— Ні, вони скоро зів'януть.
— А чи знаєте, яка в тому корінні сила?
— Коли в корінні дерева — сік землі, то в корінні
кожного родового дерева — пам'ять роду.
— Так, людина без пам'яті своїх предків самотня, їй
немає звідки черпати сили для життя. Людина без ро-
ду — як листок, відірваний від дерева.
— А чи в кожного з нас є оте святе — ота пам'ять
родовідна? Чи кожен із нас пам'ятає своїх дідуся і ба-
бусю, близьких і далеких родичів?
У нас уже був урок, де ви розповідали про своїх
рідних, сімейні реліквії, які передаються з покоління в
покоління. До сьогоднішнього дня ви дізналися ще
більше, виготовили альбоми пам'яті. Я хочу, щоб про-
звучали ваші розповіді (Розповіді учнів).
А ще деякі учні склали своє родовідне дерево. Перед
нами два родовідних дерева. Бачите, які вони великі та
пишні! Якщо в людини такий сильний рід, їй ніщо в
житті не страшне.
Нехай це буде домашнім завданням до наступного
уроку для всіх — дізнатися якнайбільше про свою рідню
і створити свої родовідні дерева, альбоми.
А тепер поговоримо про те, як шанували колись люди
своїх родичів. «Що перший цвіточок — то рідний ба-
тенько»,— співається в народній пісні. Отже, батько в
родині був найстарший. Батько батьків, його слово
було законом для всього роду. Коли він помирав, на-
щадки оберігали його могилу, яка була святим місцем
для сім'ї. Ще стародавні слов'яни шанували своїх по-
мерлих родичів, поклонялися їм, приносили жертви в
спеціальні поминальні дні. І досі такі дні є в різних
народів. Могили предків були найсвятішим. Коли древні
воїни ішли на бій за свою державу, брали з собою
грудочку землі. Чому? Бо в тій землі були поховані їхні
предки, та земля мала оберігати воїна від ворожого
меча, і досі така традиція збереглася в Україні, в на-
шому селі.
І коли ми вже заговорили про те, що ми — від ко-
ріння, від дідіь беремо сили для життя, то згадаймо і
нашого геніального Тараса Григоровича Шевченка.
З кого почався Тарас? Чому він став бунтарем?
— Тому що про народних бунтарів — гайдамаків,
які боронили народ від панів, від неволі, від польської
шляхти, розповідав малому Тарасові дід Іван. Таким же
непокірним борцем за волю став і його онук — наш
великий Кобзар.
— Запам'ятайте це. Все починається з малого.
З малого хлопчика, який жадібно слухав дідові оповіді,
почався великий поет українського народу. І бачиться
нам, що сам народ втілений у дідові Іванові.
А тепер знову повернемося до дерева, до пісні.
«Що перший цвіточок — то рідний батенько, а другий
цвіточок — то рідная ненька» — співається в ній. Мати
тут також символізує рід. У народних піснях мати —
символ роду, родини.
Ви вже самі казали: як не може дерево жити без
коріння, так не може людина жити без роду. І тому,
коли молода дівчина раптом відривається від роду, від
батьківської хати,— виходить заміж, забирає її чоловік
у чуже сел^, в чужу сторону, до чужого роду — це для
неї велике горе! Скільки туги в піснях, яку виливає
сльозами дівчина! І скільки таких пісень! І які вони
жалібні! То дівчина прикликуе свою матір зозулею, то
просить її передати горобчиком хліба. То сама переки-
дається голубкою або зозулею, летить до матері, до рід-
ного роду, прилітає в свій садок і починає кувати. То з
ружі квітку пускає на воду, щоб вона припливла до
матінки. Ось послухайте одну з таких пісень:
Ой піду я в ліс по дрова
Та й наломлю лому.
Завів мене дурний розум
У чужу сторону.
А в чужій же сторононьці
Ні отця, ні неньки,
Тільки в саду зеленому
Поють соловейки.
Ой зірву я з рожі квітку
Та й пущу на воду.
Пливи, пливи, з рожі квітко,
Аж до мого роду!
Пливла, пливла з рожі квітки,
Та й на воді стала.
Вийшла мати воду брати,
Та й квітку впізнала.
— А як ви гадаєте, чому дівчина так тужить за своїм
родом, за матір'ю?
— Тому, що вона живе серед чужих людей, коло
чужого роду, в чужому селі.
— Вона скучає за матір'ю, за родичами.
— Справді, дівчина потрапляє між чужих людей, в
чужу сторону. І хоч як би гарно їй там не було, але
все одно дуже важко прижитися. Уявіть собі, що відрі-
зали гілочку від дерева й встромили десь в іншу землю.
Чи скоро вона пустить коріння? Чи буде вже воно таким
міцним? Чи, може, взагалі зав'яне від туги?
Усе це я пережила сама, коли прийшла працювати
у ваше село. І село як село, і люди хороші, і пісні спі-
вають, і робота цікава — а все одно було дуже важко,
страшенно хотілося додому, до тих людей, з якими ви-
росла. Все спочатку здавалося чужим. І я теж співала...
Червоная калинонька
Та й на воду схилилася.
Молодая журилася,
Що од роду оббилася.
Тяжко в світі бути-жити
З чужиною говорити.
Бо чужина — не родина,
Щоб я з нею говорила!
А ще важче буває людині, коли вона відривається не
тільки від свого роду, а й від свого народу, від своєї
землі. Згадайте, як у пісні було: «А третій цвіточок —
рідна сторононька». Уявіть собі страшне горе людей,
змушених покинути свій народ, свою землю і вирушити
кудись у чужі краї шукати кращої долі. Чи можна
уявити їхню тугу за рідною землею? А згадаймо Тараса
Шевченка. Царський уряд заслав його в далеку казах-
ську пустелю в Кос-Арал. Там і слова рідного не по-
чуєш! Як важко було Кобзареві! Які пісні він писав, з
ким розмовляв?
Зоре моя вечірняя.
Зійди над горою!
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68