3. Гаряча дума Кобзаря,
Що і в огні не спопеліє,
І молоток Каменяра,
І струни Лисенка живії,
І слави золота зоря
• Круг Заньковецької Марії.
4. Благословенна ти в віках,
Як сонце наше благовісне,
Як віщий білокрилий птах,
Печаль і радість наша, пісне,
Що мужність будить у серцях,
Коли над краєм хмара висне.
(Максим Рильський)
Читець: Уривок з повісті Богдана Лепкого «Мот-
ря» — першого твору епопеї «Мазепа».
«...До сіней увійшли дванадцять бандуристів. Старі, сивий во-
лос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива
ткані. Сиділи на лавках півкругом, наче їх давнина в гості до Ко-
чубея прислала.
Гетьманові фотель поставлено напроти бандуристів, гості посі-
дали й поставали кругом, і бандуристи вдарили в струни. Великі
сіни наповнилися звуками многострунними, забриніли шибки у вік-
нах, загомоніли дубові одвірки — пісня давнини наближалася.
Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці
з гробів вставали й мечами бряжчали й кайданами дзвонили. То
не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди
114

забували, тая правда, котру люди гонять, а вона завше правдою
буде...
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії — до отця, до матусі.
Тихенько й поважливо, то знову грімка й зворушливо розказу-
вали кобзарі про горе й муку козацьких бранців — невольників у
чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не вернулося до
батька і матері, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.
— Визволь, Боже, бідного невольника
На свято-руський берег, на край веселий...—
кінчили невольницький плач бандуристи.
Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гля-
діли на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської не-
волі. Йому здавалося, що він оце поміж своїми людьми у Кочубеє-
вім дворі, мов перепілка ц гнізді з дітьми перед шулікою ютиться,
і що його святий обов'язок або тих дітей захистити, або життя своє
за них віддати.
На це він і рішився».
Читець:
Я не знаю, чи вам щось говорить бандура...
Я люблю звуки скрипки, баяну, гітари,
Мені душу Бетховеном крає рояль,
Раптом щеміт і біль, і розвіялись чари —
Це озвалась у серці бандура моя...
Як зачую, прокинусь і враз стрепенуся,
Щось до млості знайоме в душі постає,
Ніби я в рідну хату додому вернувся,
1 дитинство далеке моє й не моє.
Щось далеке і рідне збудила бандура...
Може, я був причетний до створення світу,
Може, я колись сам цю бандуру зробив,
І на ній я заграв пісню степу і вітру,
Як закінчив це чудо з ялини й верби...
Ти заграй мені знову ту пісню, бандуро!
Може, я. це ходив бандуристом незрячим
І в бандуру всю душу народу збирав;
Може, я її співом і словом гарячим
Правду й волю здобути народ закликав...
Забрини і скажи, що це правда, бандуро!
Ми не ставили опер, не грали симфоній,
Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і вол °.!
У нас стачило хисту для більших вистав:
*Д в оркестрі сопілка й бандура проста...
Чи жила б Україна без кобзи-бандури?
Чи світила б колись нам свободи зоря?
Чи знесли б ми без неї неволю й тортури?
Хай ридає й розкаже про це нам бандура!
Зроблять вчені колись електронну ще скрипку,
8*
115
Дивні звуки полинуть, послухаєш — рай!
Тільки я не захочу, і встану, і скрикну:
— Забери своє диво! Бандуру віддай!
Поверни мені ту, що з верби і ялини,
Що душа в ній народу живе й не вмира,
Ту, що з волі й тополі, і вишні, й калини,
П світу усьому послухать пора!
Може, й вам колись душу розбудить бандура...
(Виконується українська народна пісня під супровід
бандури).
Слово учителя про народну пісню:
— «Лірична пісня — це душа народу, це безмежне
поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими
надіями, це безмірна, воістину народна, любов до своєї
дідизни і ненависть до її ворогів, це достойна людська
гідність і людське страждання, і квиління чайки-небоги
над тяжким шляхом життя, це чисті пориви до щастя
і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матерів на
чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах наре-
ченої»,— так образно і поетично сказав про народну
пісню України видатний письменник, академік Михай-
ло Стельмах.
Приторкаючись до народної пісні, ми входимо у без-
межний світ мрій, сподівань, прагнень людини, порина-
ємо у нелегку історію України, в традиції, обряди на-
ших предків. Нема такої значної події в житті народу,
нема ЖАДНОГО людського почуття, які не озвалися б чи
то грізною, чи ніжною струною кобзи, бандури в пісен-
ній ліриці. Наша пісня — людська порадниця, народна
совість і мораль. Українська пісня знаменита своєю
винятковою мистецькою красою, яка випливає з гармо-
нійного поєднання слів та чарівної мелодії. (Читає
вірш А. Жигуліна «Когда снится раннєє детство»).
А НАТОЛІ й ЖИГУЛІН
Когда снится ранее детство,
Думаю во сне по-украински.
Когда вспоминаю друзей далеких,
Сльїшится вольмский диалект.
Мови мої рідні!
Як я між вами хвилююся
Вже п'ятдесят п'ять років,
Уже пятьдесят пять лет!
А еще мне запомнилась песня —
Старанная, горькая —
Про якихось стрільців,
Що з ворогами боролись колись.
116
Й бьіла зта песня
Протяжная, гордая —
Всі стрільці полягли —
Не здались.
В Софии, в братском
Славянском застолье,
В прекрасном й древнем,
Многострадальном краю,
Когда кончились все
Болгарские й русские песни,
Я запел по-украински.
Й лучшей народной песней
Признали мою.
(Учні виконують українську народну пісню «Ой при-
їхав козак з України»).
Ведучий: «Мово рідна!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68