— А в Баришівському районі парубки волокли з лі-
су дуба, ставили його на вулиці, цілу ніч танцювали
навколо нього, палили вогні.
Учитель. Бачите, які цікаві обряди збереглися
до наших днів. На перший погляд, вони нам зовсім не-
зрозумілі, їх навіть важко пояснити. Навіщо палити
колесо, з якою метою навколо дуба водити танки, па-
лити вогнище? А якщо заглибитись у давнину? Що
означало колесо?
— Сонце!
Учитель. Знову ж пошанування сонця. І поша-
нування дерев, рослин. Сама назва — «Зелена Неділя»,
«Зелені Свята» — це свято пошанування дерев, трав,
квітів і сонця. А чому давня людина поклонялася дере-
вам і рослинам? Навіщо взагалі поклонятися їм?
Учень. Тому що дерево давало плоди людині, з
дерева будували житло, робили знаряддя праці, воно
зігрівало взимку. Дерево, як і людина, було часточкою
матері-природи.
Учитель. А ще людина, намагаючись пояснити
своє походження, вважала дерева своїми предками.
Тому гіллям заклечували подвір'я і хати, з деревами
здійснювали ряд обрядів, як із живими. В Україні це
було водіння тополі і водіння куща. Чи відомо вам
щось про цей обряд? (Якщо ні, то розповідь продовжує
вчитель).
128
Учень. Тополя — це міфічний образ — предок у
давніх слов'ян. Свято тополі проводилося наприкінці
весни. Обирали найстрункішу дівчину, руки якої підно-
сили над головою. На підняті руки навішували стрічки,
хустки, намисто, вінки і зелень. Дівчину водили селом,
полем, лугом, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, стій, не розвивайся!
Буйному вітроньку не піддавайся!
Свято тополі було поширене і на околицях старо-
давнього Києва. Тополю вважали священим деревом і
рубали тільки для жертовних вогнищ.
Учитель. Подібний обряд існував і в росіян. Там
вшановували березу. Може, хто знає, як це відбувалось?
Учень. Наприкінці весни дівчата й хлопці, взявши
з дому яєць та пирогів, йшли до лісу, де обирали гарну
молоду берізку. Прикрашали її хустинками, стрічками,
зіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу— їли при-
несене, водили хороводи. Потім зрізували берізку й
несли до села. Деревце називали Гостейкою. Того ж
вечора знімали з Гостейки прикраси, кидали їх у річ-
ку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Це було по-
шануванням гаїв, лісів, дерев, навколишньої природи.
(Добре було б послатись на джерело повідомленого).
Учитель. Цей обряд дуже нагадує поминаль-
ний — трапезу біля могили, принесення жертви помер-
лому. Тут дерево осмислювалось як предок роду. Де-
рево-предок прийшло в гості до роду. Це ми побачимо
далі. А зараз розглянемо ще один обряд — водіння Ку-
ща. До наших днів в с. Сварицевичах Дубнівського
району Рівненської області зберігся такий обряд. Це
найдавніше язичницьке дійство, яке дійшло до нас. Про
нього розповідає жителька села Настя Володимирівна
Легка: «Цей день ще називався «Діди». У суботу па-
лили свічки, а в неділю вдосвіта до лісу йшли Куща
збирати. На Кущі — гарній дівчині — вишиванка, весь
одяг з прикрасами, прошвами. Було, й дукачі свої дів-
чата їй повіддають. Підпережуть Кущ крайками, обо-
в'язково червоними, позатикають під них гілля берези,
клена чи липи. На голову одного або й п'ять-шість ві-
ночків покладуть, щоб не пізнали, хто ж Кущ. Тоді вже
йдуть до села. Хлопці Куща оберігають, щоб чужі не
обірвали та не забрали гостинці. В селі кожна хата
і подвір'я прибрані зеленню, зіллям: гілки липи, берези
Уроки з народознавства
129
вкопані в землю. Господарі чекають Куща. Першим
приходить зранку дитячий Кущ. Діти вступають на
подвір'я і співають:
Ой ми були у великому лісі,
Нарядили Куща з зеленого клена,
Ваша хата стоїть при дорозі,
Нарядили куща з білої берьози.
В нашого Куща ніжки-ручки невеличкі,
Треба йому, треба панчішки-черевички.
Наш Кущ поїде та до батенька в гості.
Треба йому, треба черевички на помості/
Потім ходить Кущ дівочий, якого водять дівчата. А
ввечері — найстарший Кущ — жіночий, його водять
жінки та бабусі. По селу ходить багато Кущів, і'х може
водити, хто хоче. Всі співають ритуальних пісень, а
господині обдаровують «Куща».
— Цей обряд,— продовжує вчитель,— дуже нагадує
щедрування. В давнину відбувався він одночасно з по-
минанням душ померлих. Свято Куща — це своєрідна
заборона на нищення дерев, самої природи. В цьому
обряді відбилися уявлення пво дереьо-предок, первісне
уподібнення людини предку-дереву. І тому звичай обда-
рування Куща — це ніби жертва пращурам. Про віру-
вання, що людина після смерті може перекинутися на
дерево, розказує балада. (Якщо є музичний запис тво-
ру, межна запропонувати).
Виряджала мати сина у солдати,
Молоду невістку — в поле жито жати,
Жала вона, жала, жала, вижинала,
А як зійшло сонце — тополею стала,
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Що то за тополя стоїть серед поля?
— Ой візьми ж ти, сину, острую сокиру
Та й зрубай у полі тую тополину!
Перший раз ударив — вона похилилась,
Другий, третій вдарив — вона попросилась!
— Не рубай, козаче, я твоя дружина.
Подивись: у листі спить твоя дитина!
(Зап. у 1983 р. Л. В І»аннікова в с. Губча Старокос-
тянтинівського р-ну Хмельницької обл.).
Культ дерев, священні гаї та ліси, в які не можна
було навіть заходити, був відомий не тільки серед укра-
їнців, а й серед інших народів світу. Дерева уподібню-
вали до божеств. Наприклад, дуб — Перуну, богові до-
щу й грому. Про язичницьку пожертву дубові писав
римський історик Костянтин Багрянородний: «Слов'яни
130
пливуть вниз по Дніпру. Пристають до острова св.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68