Миттю. Невидимий біоробот. Вона слухала Земфіру.
І однаково йому набридла.
Вона ненавиділа Українських проституток із Московської окружної. Говорила пронизливим голосом. Проколювала всі придатні частини тіла і піддавала те тіло засмазі й татуюванню.
Однаково йому набридла.
Вона економно витрачала ті гроші, що він давав. Вкладалася в мінімум — у дві тисячі доларів на місяць, а це було нелегко. Возила сина зранку до дитсадка, забирала його звідти ввечері і пес зна що робила цілий день. (Що вона робила, сидячи вдома?) Жінка-загадка.
Набридла.
Змінювала настрої й обличчя «па нєпанятним, не паддающімся логікє законам», не бувала однією й тією ж, він не знав, яка вона насправді. А навіщо ж чоловікові правда? Правда — це коров'яча доля. Не коров'яча — це таємничість
Ха— ха! На-брид-ла!!!!
Сиділа й чекала його вірною Пенелопою, поки він ту су вав собі хтозна-де (в моєму місті) й бозна з ким (зі мною). Чому ж

ВОНА ЙОМУ НАБРИДЛА?

Істамбул. Константинополь. Царгород.
Наші князі в сиву (меліровану?) давнину бігали туди прибивати щит на ворота.
За словами викладача історії університету Шевченка, де вчиться моя сестра, першим туди попхався князь Олег:
— Сидів собі дядько в Києві та й сидів. Нудно йому було. Робити нічого. От він і покликав своїх воїв, та й сказав: «Вої, сідайте на лоди». Сіли вої на лоди та й попливли в Чорне море. Пливуть-пливуть по морю, аж раз — підпливають до берега. Ой, та ти що — то ж берег Візантії. Поперевертали тоді вої лоди та й попричіпляли до них колеса. І вже не пливуть, а їдуть. А візантійці виглядають із вікон: «Іііі!!! Що це? Лоди їдуть! Ще-м такого не бачили!» — І з того дива здали Візантію. А ви кажете — щит на воротах прибили…
Шкода, що на той час, як ми застрягли в недільній {стамбульській пробці, я не знала цієї історії. А то неодмінно би розважила нею свого мена. Тоді би він не плювався, не лаявся, не проклинав би все на світі. (Я дико боюся, коли він здійснює всі ці процедури). Але ж зі Стамбульськими мостами дідька лисого тут розберешся, що й до чого, це вже точно.
— Блядь! — кричить він.
— Йобані очі! — підтримую я.
— Ну і куда тепер?! Нема тут виїзду! Ми рулили з Таксіма і приїхали знову в цей грьобаний Таксім!
У нього болить ніжка. Вчора, коли ми блукали марсіанськими поверхнями Каппадокії , він було видерся на ду-уже високу скелю, а потім децл самовпевнено з неї зіскочив. А не треба було. Забив стопу. Добре, що не схибив на двадцятку сантиметрів — так би вже не було в мене мена.
— І про що ж ти думав? — любо спитала я в нього тоді, — у тебе ж всі гроші наші, і квитки в тебе, і машина на тебе орендована!
Ну, це я на той випадок бідкаюся, якби він шугонув у прірву. Тоді би в нього вже, принаймні, ніц нічого не боліло. Не те, що зараз. Йой, бідося.
У неділю в Істамбулі закрито ВСЕ. Крім, ясна річ, ресторанчиків-кафешечок-подарун-кових магазинчиків.
— Туристів же, як гною. Аптеки ні одної. — шарю я вже з переляку римами.
Втім, одна таки знайшлася. І підказав її адресу офіціант із ресторанчика, де мій нещасний глитав свій кебаб. Не просто підказав, а карту мені намалював, все розсусолив, написав і біг за мною аж до трамвайної зупинки (авто ми залишили на платній стоянці, де нас пригощали лимонадом і давали заряджати мобільні з розеток, а самі й слова англійською не казали, просто такі от вони кайфові турки!) — так от, він біг, бо помилився в якійсь одній букві у назві тої аптеки. Так, ніби я погордувала би відкритою аптекою, не співпади в неї буква в назві із моїми секретними даними. Хороший був офіціант, одним словом. Я аж обійняти його захотіла. Ну, як мінімум, він змінив мою «точку збірки» враження про братство офіціантів. І, як максимум, закріпив стереотипне уявлення про турків як про гостинний нарід. Хоч вони і в полон нас брали, і в гареми оптом здавали, а все ж. їм уже за їхню пах-лаву півісторії пробачити можна. І ще пів-історії за фалафелі [5].
Я спокійнісінько (ніхто мене не лапав, не смикав, не приймав за «Наташу» ) під'їхала три зупинки трамвайчиком, спокійнісінько (ніхто не біг за мною, не кусався, не намагався викрасти) прочвалала до Університету, показала двом дядечкам з брудними нігтями, але чистими поглядами, свого папірця, і вони тикнули мене носом в аптеку: «Всьо. Прийшла».
— Хеллоу, — кажу гарненькій аптекарці, — ай нід еластик бендідж енд самсінг лайк фастум-жел.
Про еластичний бинт вона зрозуміла. А про все інше посміхається. Ну, думаю я, ось він -час. Вилізаю на табуретку, махаю щасливо руками, зображаючи камікадзе на крилі літака ІЛ-86, потім із грюкотом валюся на підлогу. Відтак переходжу в образ Кривенької Качечки, шкутильгаю туди-сюди аптекою, кривлюся від дикого болю, задираю капець до рота і дую на капець. Аптекарка мовчки дивиться. Доброзичливо при цьому посміхається. І вже геть доброзичливо каже відтак:
— Добре, я зрозуміла. Ось вам мазь, що за складом дуже добре підійде — вона віл алергій, травм, забоїв, розтягів…
Ви думаєте, я присоромлено опускаю очі? Ні! Я просто розплачуюся і дуже так широ-прещиро, як то українці вміють робити тільки за кордоном, дякую гарненькій аптекарці, даю| їй гроші й притискаю до серця целофановий кульочок з фармацевтичним добром.
Перформанс закінчився вдало. І актори,; і глядачі прониклися і кінчили.
З викарбуваним на пиці щастям приношу І куплене добро своєму страднику. Він також тішиться — залишає офіціанту недитячі чайові. [ Ми дибаємо вузькою вуличкою (а а а а!!!! І Б є є є є є є є є!!!! І я вживаю це кліше стосовно описів деталей незнайомих міст! Ха-ха!) до лавочок, сідаємо там і мастимо ніжку 43-го розміру живильною мазюкою. Вона відразу ж, як у нормальній олдовій казці, допомагає, і наші три здорові і одна не луже стопи намилюються в бік Айя-Соф'ї.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55