А може, це значок. Я не знаю різниці.
Болюча краса події у відсутності цієї події. Немає загальновинюханої інтриги, зав'язки-кульмінації-розв'язки, а є лише купа мікросюжетів. 1 Життя, як і хорошу книжку, треба жити так, аби могти відкрити його на будь-якій сторінці і не почувати жодної втрати. Щоби не треба було вертатися назад. 1 щоби, навіть якщо й хочеться забігти наперед, знайти в собі силу, а в моменті вартість, аби залишитися там, де ти є, і просунутися тоді, коли воно треба. Не стриміти на місці і не скакати туди-сюди, як водяна блоха.
Чорний ангелик на площині, що мала би бути прямокутником, такий зворушливий. Але далеко не безпомічний. Пам'ятаю, такого ж — дуже схожого, принаймні, бо янголи не бувають серійного виробництва, навіть ті янголи, що на значках — я подарувала Віці. В останній день її перебування в нашому місті.
— Знає, що дарувати… — посміхнулася тоді вона до Аскольда. Трохи кривувато, може, але задоволене. їй припав до душі той ангелик-афроамериканець. А може, посміхнулася вона тоді зовсім і не криво. Просто вона сама себе вважала «чорною», писала інфернальні віршики і відловлювала галюцинації. Ех, я й сама часами заздрю людям, що застрягли у вісімнадцятирічному віці. Так радісно інколи дістати з глибокого наплічника яку-небудь із переломних модельок світосприйняття. Втім, скільки їх там у нас іще буде до смерті? Багато. 1 щоразу інші. Ну, тим і краще. Бог же не дурний — робив нас по поняттям.
Як би там не було, а з приходом до її власності чорного ангелика на помаранчево-зеленій брошці, Віка назавжди покинула думку про моє вбивство.

Одного дня моя свідомість згасне
Одного дня моя свідомість згасне
Одного дня моя свідомість згасне
Одного дня моя свідомість згасне
І тоді… нічо так.

Катакана Клей, особа 23 років, їхала собі кудись прямо. На своєму потворно-синьому ягуарі. Якщо вона кудись і повертала, то вибирала праві повороти. Таким чином у неї мало вийти замкнуте коло. Таке ж саме, до речі, вийшло би й у випадку з лівими поворотами. Але зараз вона вибирала найпростіший шлях. Пасивний і фаталістичний — не пригальмовувала, не включала двірників, не намагалася відрізнити вогні світлофорів від сіті-лайтів.
Катакана Клей, поміж тим, мала цілком визначений пункт призначення. Якийсь там супермаркет.
— Холєра. Як же там по-японськи «буття одним»? Чогось це згадується тільки на пустій дорозі.
Самотність — це дар. Але, як і будь-яка коштовність, вона має потрапляти у правильні руки. Тому, хто здатен її витримати, пройти через її випробування і витягти з її серця камінь-самоцвіт. Потрапивши до слабака, самотність розтлумлює його, як комашку. Потрапивши до людини середньої сили, вона тріпає її туди-сюди, вона їй як чистилище, вона ще довго не може вирішити, скинути середнячка в купу роздушених чи винести на твердиню до кількох героїв. Вона душить людину зсередини. Повільно і довго. Схоже на проклятий секс, чи що. А потім таки роздушує, перетворює тебе на здутий гумовий матрац. Імпотентну людську оболонку. Що, можливо, сталося зі мною. А може, це тільки стадія?… По-іншому з сильними, їм усе й одразу. Проте… вони так нічого й не встигають помітити: «Той, хто виграв, одного дня програє все і залишиться без нічого. А той, хто програв, завжди матиме біля себе свій програш».
Тому, хто сказав останнє, сама я колись скажу таку банальщину:
— Мені самотньо. Тупо самотньо .
— Та тобі просто трахатись хочеться, -
почую я у відповідь.
— Всі люди, що намагаються пробитися поближче, просто мене дратують.
— Вибач… гигиги.
— Дратують ті, хто хоче зжерти мою увагу і час, надсилаючи купи непотрібних листів змісту «Як справи-чому так мало пишеш-ну ясно-в тебе на мене часу нема?!»… Дратує хлопець, що вважає мене квінтесенцією всіх можливих потворностей, а сам «великодушно» зі мною залишається. Дратує навіть єдина сестра час від часу… Хочу загорнутися у теплу ковдру і спати в дуплі.
Він мовчить.
— Звечора дуже хочеться трахатися, ти правий, а зранку дуже від цього хріново… Все лібідо тупо йде на якісь навязливі фантазії. Реального сексу нема.
Мовчить.
— І не буде.
— Мда… Не заздрю я тобі.
— І, здається тепер мені, не було ніколи. Я сама собі не заздрю.
— І не буде.
І не буде.
І не буде.
І не було ніколи.
Я не знаю, чому тобі одиноко. Мені це дуже неприємно чути.
Я мовчу.
— Тому що сьогодні я думав про самотність.
— Супермаркет самотності… — дивлюся кудись убік я. Він продовжує:
— І вирішив, що (називає моє ім'я ) не вірить у самотність. Тому що всі навколо, як заведені, вірять у самотність. А я не вірю і не хочу вірити, поки фізично не залишусь одиноким. Це ж взагалі — сенс життя кудись пропадає, якщо у самотність вірити.
— Ну добре, пішли… — беру його за рукав зеленої (сірої? Гірчичної? Я плутаю ці кольори… а ще синій теж) куртки і тягну до великої блокової будівлі. Потворної, на перший погляд, серед цих наших жовто-гарячих депутатських будиночків типу-престижного району столиці, де я винаймаю середньостатистичне жлобське помешкання.
— Що це? — питає він.
— Це? Гм… Те, про що ти вже, здається, питав. Це СУПЕРМАРКЕТ САМОТНОСТІ.
— Що? — недовірливо коситься він.
То. — переконливо заявляю я. — Наш місцевий Су-Са. Має відношення до всіх, хоч усі демонстративно й відкидають його існування через його видиму сіру потворність. А йому ади — стоїть собі і стоїть…
Такий от магазин. Супермаркет, курва.
Кожен час від часу ходить сюди і купляє собі тої самотності, скільки йому треба. Можна потроху, а можна наперед затаритися. Можна і на все життя… Тоді тобі дають 3— або 5 % дисконтну картку, яку ти зможеш позичити комусь іще, хто, познайомившись (чи то пак, якось перетнувшись із тобою) забажає сам піти до Супермаркету Самотності.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55