Але між моїм містом і морем простягалось якесь болото, й тому, – наскільки я можу пригадати ті далекі часи, а деякі мої спогади безпорадно грузнуть у безпосередньому минулому, – завжди були наміри осушити його з допомогою, безперечно, каналів, або збудувати грандіозні портові споруди, або звести на палях робітничі міста, зрештою, використати якимсь чином. Так одразу було б ліквідоване оте неподобство – багновище, яке смерділо й парувало перед брамами їхнього величного міста і в якому щороку топилася незліченна кількість людей, точних статистичних даних я поки що не можу пригадати і, безперечно, не пригадаю ніколи, такий-бо мені байдужий даний аспект цього питання. Але я ніколи й не думав заперечувати, що там, звичайно, почалися роботи, а деякі будівельні майданчики збереглися й донині, незважаючи на брак стимулів і невдачі, повільне вимирання персоналу та інертність і бездіяльність органів державної влади. Але стверджувати на цій підставі, мовляв, море омиває мури мого міста, – це вже інша річ. А болото я трохи знав, я не раз з обачністю ризикував там своїм життям, тієї його пори, що була багатша на ілюзії, ніж теперішній мій період, тобто багатша тільки на деякі ілюзії, а на інші бідніша. Отож до мого міста не можна безпосередньо підплисти морем, бо спершу, на півночі чи на півдні, треба ступити на землю, а потім їхати шляхами, ви й самі пересвідчитесь, бо залізниці й досі існують лише на стадії проектування, ви й самі пересвідчитесь. Тепер моя хода, завжди тяжка й повільна, стала ще тяжча й повільніша, ніж будь-коли давніше, через мою вкорочену ногу, яка не згиналася, ту, яка віддавна справляла на мене враження, ніби заціпеніла остаточно, але, йдіть ви під три чорти, бо вона заціпеніла ще дужче, ніж була, що видавалася мені просто неможливим, і водночас щодня коротшала далі, а надто через другу ногу, бо Й вона раптом заціпеніла, хоч як добре згиналася перед тим, але, на жаль, ще не коротшала. Бо коли обидві ноги коротшають водночас і в одному темпі, це ще не страшно, ні. А от коли коротшає одна, а друга лишається на місці, це вже починає тривожити. Ет, я, власне, не тривожився, але це надокучало мені, ось. Я вже на знав, на яку ногу мені ставати між своїми стрибками. Спробуймо придивитися до цієї дилеми трохи пильніше. Нога, що вже не згиналася, – стежте уважно за моїми словами, – завдавала мені мук, це річ зрозуміла, а друга нога звичайно правила мені за стрижень або опору. А тепер ця друга нога, безперечно, внаслідок свого заціпеніння, яке, без сумніву, вразило нерви й сухожилки, почала завдавати мені ще тяжчих мук, ніж перша. Яке лихо, та ще коли зважити, що я не міг відмахнутися від нього. Бо, розумієте, до давніх мук я певною мірою звик, атож, певною мірою. Але до нових, дарма що тісно споріднених із давніми, я ще не встиг пристосуватися. Тим паче не забуваймо: мавши одну ногу хвору, а потім і навряд чи здорову другу, я міг давати раду хворій і зводити її муки до мінімуму, чи до максимуму, послуговуючись, завдяки милицям, тільки майже здоровою. А тепер я вже не мав цього ресурсу! Адже тепер я мав не одну хвору ногу, а другу навряд чи здорову, а дві хворі ноги. Найтяжчим, як я відчував, був стан ноги, яка доти була здорова, зрештою, відносно здорова, і змін у якій я доти не помічав. Тож, якщо ваша ласка, я в певному розумінні завжди мав одну хвору ногу і одну здорову, чи, радше, одну менш хвору, з тією тільки різницею, що менш хвора нога була тепер не тією самою, що давніше. Тож саме на колишню хвору ногу я часто відчував бажання спертися в проміжках між тупанням милиць. Якщо вона й далі була вкрай чутлива, то все-таки менш чутлива, ніж друга нога, або ж, якщо ваша ласка, не менш чутлива, проте не справляла на мене такого враження внаслідок давности своєї болячки. Але я не міг! Чого? Спертися на ту ногу. Адже, не забуваймо: вона коротшала, тоді як друга, поволі ціпеніючи, ще не коротшала, або коротшала з таким відставанням від своєї товаришки, що це було однаково, абсолютно однаково, я пропав, я нічого не міг удіяти. Якби ж вона згиналася в коліні, чи навіть у кульшовому суглобі, я міг би навмисне робити її такою ж короткою, як друга, протягом часу, коли я спирався на справді коротку ногу, перше ніж понести тіло вперед. Але я не міг! Чого? Підігнути її. Бо ж як її підігнути, якщо вона заціпеніла? Отож я був змушений спонукати до праці ту саму ногу, що й давніше, дарма що тепер вона стала, принаймні коли йдеться про мої відчуття, найболючішою з обох, ногою, яка потребувала найдбайливішого піклування. Щоправда, інколи, коли мені щастило натрапити на дорогу з доречними вибоїнами, або скористатися не дуже глибоким кюветом чи якоюсь іншою нерівністю ґрунту, що могла прислужитись, я примудрявся тимчасово немов подовжити мою коротку ногу, щоб змусити її працювати замість другої. Але вона так давно не працювала, що вже не знала, як братися до цього завдання. Гадаю, стос тарілок правив би мені за кращу опору, ніж вона, моя нога, що так добре підтримувала мене, як я був дитиною. А втім, тут, тобто коли я використовував нерівності ґрунту, втручався інший чинник нерівноваги, я маю на увазі милиці, бо тепер годилося б мати одну коротку, а другу довгу, щоб я не відхилявся від вертикалі. Хіба ні? Не знаю. Кінець кінцем моїми шляхами здебільшого були вузенькі лісові стежини, де, зрозуміло, різні нерівності, дарма що їх не бракувало, були надто безладні й розподілялися надто хаотично, щоб я міг скористатися ними. Але, власне, байдуже, чи нога могла відпочивати, а чи мала працювати, невже існувала якась велика різниця в тяжкості страждань? Не думаю. Страждання, спричинені ногою, яка не робила нічого, були постійні й монотонні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79