Скажімо, я жив, а як добре подумати, то живу й тепер, у Шиті, головному населеному пункті Шитби. А ввечері, коли я гуляв, щоб подихати свіжим повітрям, за межами Шита, я вдихав повітря Шитбаби й ніякого іншого.
Балібаба, попри свої невеликі розміри, однаково пропонувала певне розмаїття. Так звані пасовиська, трохи торфовищ, кілька гайків і, коли наближатися до її меж, горбисті й майже усміхнені краєвиди, немов Балібаба раділа, що не тягнеться дуже далеко. Але головною окрасою того краю була вузька бухточка, яку затоплювали, звільняли і знову затоплювали повільні й сірі припливи та відпливи. Навіть найменш романтичні люди юрбами виходили з містечка милуватися тим видовищем. Одні казали: «Немає нічого гарнішого за ці мокрі піски». А інші казали: «Щоб побачити бухту Баліба, треба ходити під час припливу. Яка краса – бачити оли-в'яну й немов мертву воду, тоді як насправді знаєш, що вона не така!» Ще інші стверджували, що бухта скидається на підземне озеро. Проте всі були згодні, наслідуючи жителів Ізіньї, що їхнє містечко стоїть над морем. Тому на початку аркушів поштового паперу вони писали Балі-сюр-Мер.
У Балібі жило небагато людей, і я наперед радів цій обставині. Землі були малопридатні для використання. Адже тільки-но селянин брався розширити своє поле чи луку, як одразу натикався на якийсь друїдський гай або на смугу боліт, з яких не було ніякого пожитку, крім торфу, дуже низької якости, або залишків скам'янілого дуба, з якого виготовляли амулети, ножі для паперу, кільця на серветки, чотки, ладанки та інші дрібнички. Скажімо, різьблена Мартина мадонна походила з Баліби. Пасовиська, незважаючи на зливи, були вкрай злиденні й засіяні камінням. Там добре росли тільки пирій і якийсь дивний гіркий і синій злак, непридатний для живлення великої рогатої худоби, проте він більш-менш задовольняв віслюків, кіз і чорних баранів. Тож звідки походило багатство Баліби? Я розповім вам про це. Ні, я не казатиму нічого. Нічогісінько.
Ось частина того, що, як мені здавалось, я знав про Балібу, виходячи з дому. Я тільки запитую себе, чи не плутаю я її з якимсь іншим краєм.
Метрів за двадцять від моєї хвіртки вуличка починала йти вздовж цвинтарного муру. Вона опускалася вниз, а мур ставав дедалі вищий. Невдовзі ти вже йшов нижче, ніж лежать мертві. Саме на тому цвинтарі я засвідчив свою поступку вічности. Поки існуватиме земля, де місце в принципі належатиме мені. Від часу до часу я ходив і споглядав свою могилу. Вона була вже опоряджена. Там стояв простий білий латинський хрест. Я хотів написати на нагробку своє ім'я зі словами «Тут спочиває» й дату свого народження. Отож згодом треба було б дописати тільки дату смерти. Проте мені не дозволили. Інколи я всміхався, неначе вже став небіжчиком.
Ми йшли пішки кілька днів, пробираючись потаємними стежками. Я не хотів, щоб мене бачили на битих шляхах.
Першого дня я знайшов недопалок сиґари отця Амбруаза. Я не тільки не викинув його до попільнички чи до кошика з паперами, а й навіть переклав його з кишені в кишеню, коли переодягався. Я й не пам'ятав, як це сталося. Я вражено поглянув на недопалок, запалив його, кілька разів затягнувся й викинув. То була найцікавіша подія першого дня подорожі.
Я навчив сина користуватися кишеньковим компасом. Компас сподобався йому. Син поводився добре, краще, ніж я сподівався. Третього дня я віддав йому ножа.
Погода сприяла нам. Ми легко долали свої десять миль за день. Спали просто неба. Такий вид відпочинку нам підказувала обачність.
Я показав синові, як збудувати халабуду з гілля. Він був скаут, але нічого не вмів робити. Ні, вмів розпалювати багаття. Під час кожного перепочинку він благав мене, щоб я дозволив йому випробувати той талант. Я не бачив у тому ніякої потреби.
Їли ми холодне, які-небудь консерви, що їх я посилав його купити в селах. Саме в цьому й полягала його служба. Воду пили з джерел і струмків.
Безперечно, ці всі застороги були непотрібні. Одного разу я помітив у полі знайомого селянина. Він ішов до нас. Я миттю розвернувся, взяв сина за плече й потяг його в протилежному напрямі. Як я й передбачав, селянин наздогнав нас. Привітався зі мною й запитав нас, куди ми йдемо. Те поле належало йому. Я сказав, що повертаємось додому. На щастя, ми ще не відійшли дуже далеко від нього. Тоді він запитав, де ми були. Можливо, йому хтось украв бичка або півня.
– Гуляли, – відповів я.
– Я б охоче відвіз вас своєю машиною, – мовив він, – але я їду тільки ввечері.
– Жаль, – зітхнув я.
– Якщо хочете, зачекайте, – додав він, – я пропоную вам від щирого серця.
Я подякував йому. На щастя, був тільки полудень. Коли людина не хоче чекати аж до ночі, в цьому немає нічого дивного.
– Гаразд, щасливої дороги, – побажав селянин. Ми зробили великий гак і знову пішли дорогою на північ.
Ті застороги були, безперечно, зайві. Щоб усе було як слід, годилося б іти вночі й ховатися вдень, принаймні попервах. Але стояли такі гарні погідні дні, що я не міг наважитись. Я не думав лише про свою насолоду, але ж я думав про неї! Зі мною на моїй службі такого ще ніколи не траплялося. А як ми повільно посувалися! На мене ніколи не слід тиснути, щоб я рухався швидше.
Подекуди, ввесь віддавшись лагідності останніх днів літа, я думав про Ґаберові інструкції. Я ніяк не міг відтворити їх задовільно для себе. Вночі, в халабуді, абстрагувавшись від принад природи, я цілком зосереджувався на цій проблемі. Звуки, що їх видавав мій син під час сну, дуже заважали мені. Інколи я виходив з халабуди й походжав десь поряд у пітьмі. Або сідав, притулившись спиною до стовбура, підбирав ноги, взявшись руками за гомілки, і впирався підборіддям у коліна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79