Всі дріб'язкові винаходи батька стають для нього джерелом лихої радости. Це все ми побачимо і в Гама в п'єсі «Кінець гри», вдаються до цього й батьки та діти, і вдавані сини.
Але повернімося до функції: як Вот був слугою такого собі Нота, що жив десь у центрі речей і мав тільки непевні, протеєві видива, а Владімір і Естраґон сподівалися потрапити на службу недосяжного Ґодо, так і Моран є «аґентом» невидимого Юді, чиє ім'я досить прозоро натякає на давнє метафізичне юдео-християнське гноблення, свої накази він передає через «посланця» (angelos, як і в Ґодо) на ймення Ґабер.
Ми не знаємо, чого Нот сподівається від Вота, здається, простого свідчення свого існування, надто важливого для метафізичних_створінь, існування яких сумнівне. Ґодо просто грається можливістю використати двох волоцюг. А в романі «Молой» Бекет куди ясніший. Юді сподівається від своїх аґентів, що вони збудують, – можна було б навіть сказати, проаналізують, – особистість певних «клієнтів», і найдивовижнішою рисою аґентів, якщо вірити Моранові, є те, що вони з радісним серцем беруться за завдання, яке руйнує їх. Але принаймні цього разу чинить спротив сам слідчий, Моран не хоче братися за пошуки Молоя. Завдяки цій вигадці Бекет прагне символізувати своє становище автора вигадок, винахідника героїв. Він і справді почувається, – візьмімо «Неназванного» – осередком глибокої суперечності: з одного боку, відчуває неясну необхідність, обов'язок писати, а з другого – все в ньому опирається тому, що він усвідомлює як примус, якому він підпорядкований; як примітивні народи перетворюють у богів навколишні сили, так і він приписує тому примусові непевний особистий статус: «вони», «консорціум», переслідувачі, що з'являються в кожному творі, представлені тут Юді, що знову постає перед нами як «господар Морана» у творі «Неназванний». Отже, можна стверджувати, що зобов'язаний, у цій функції письменника, написати «рапорт», Моран, хоч якою псевдоособистістю забезпечать його, – це Бекет. А втім, картина, яку він будує зі створених образів – своєї ґалереї небіжчиків, – Мерфі, Вота, Мерсьєра й Кам'єра, до яких додаються Молой і Малон, оповідач з твору «Неназванний», коли, одержимий своїми безвартісними «мішками тирси», отими «цапами розгрішення», і сповнений огиди до них, бо вони тільки відволікають, тоді як, згідно з його виразними словами, він заповз у них, сподіваючись навчитися чогось (на собі самому). Він вирішив більше ні з ким не розмовляти, крім себе. У випадку кожної згадки про свою репресивну могутність Бекет (або його персонаж) знаходить неминучу самотність, яку він намагався розвіяти своїми вигадками. Моран, що дотримується без обговорень закону Юді й Ґабера, запитує себе спочатку, чи ця організація не є просто міфом. Трапляються миті просвітління, «й ці просвітління інколи були такі виразні та гострі, що я починав сумніватися в існуванні самого Ґабера… вважав, ніби тільки я відповідаю за моє нещасне існування». Поява і стирання образів, що становлять суб'єктивний, фантасмагоричний світ поступово змінюються. Коли Ґабер з'являється знову, ми здогадуємося, що він радше привидівся, а коли він промовляє, то «далеким голосом», що в усій творчості Бекета (див. «Попіл») означає неприсутність. Ґабер зі свого боку, «не розумів жодного слова» з того, що казав йому Моран.
Якби ми скористалися мовою міфу, то сказали б, що від миті, коли Моран вирушив із завданням знайти Молоя, ми бачимо випадок володіння, тоді як насправді йдеться тільки про вступ у володіння, або відновлення володіння. Першою ознакою, першим повідомленням, що Моран перетворюється в Молоя, є гострий біль у коліні, такий характерний для особи, яку шукають і яка має подобу Морана. Система зникущих образів пливе й переходить від одного героя до іншого, щоб їх можна було використати знову. Ми туманно бачимо, як вони поновлюються, й велосипед Молоя немов з необхідності стає велосипедом Морана, що його купив йому син. Ми бачимо, що чоловік із довбнею має свого галюцинаторного двійника. Фізична деградація наближає Морана до Молоя меншою мірою, ніж самотність і відкидання – і світу, і світом. Потім, замість перейнятості Молоєм, у Морана з'являється Молоєва свідомість, і тому він не впізнає сам себе. Він зазнає – Бекет ніколи не був яснішим – «шаленого руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути». Ми знову натрапляємо на «Пруста»: Моран був захищений панцером викрутнів від істини свого Я, що раптом заполонила його внаслідок «буріння» «до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих». Насправді ми бачимо, що Моран буквально створює Молоя як твір у творі, оповідач породжує героя, невідомо як спонукаючи нас пригадати процес викопування, згаданий у «Прусті»: «Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин… мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами».
У Морані тоді постає допитливий Молой, якого ми ще мало знаємо, сприймавши тільки його приглушений образ: «Він то як в'язень квапився вже не знаю до яких вузьких меж, а то як гнаний шукав притулку десь у центрі… Він звинувачував себе в тому, що не рухається». Ці рухи, що є фізичною паралеллю крайньої духовної несамовитості, тільки одного разу дістали від Молоя свою назву: «Потім узявся до своїх спіралей». У романі «Неназваний» оповідач характеризує тим самим словом бурхливе, майже безумне повернення до центру свідомості, що є своєрідним психічним виром: «Я, напевне, був втягнений у своєрідну перевернуту спіраль». Немає ніякої суперечності між цим безумством руху, що втягує героя всупереч його волі, та ідеалом атараксії, або образами остаточної нерухомості, які ми бачимо там або там.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79