ю й живу теперечки як у бога за дверми,– казав господар.
– Так і я оце думаю зробити,– сказав Балабуха.
Терлецький ледве примітно осміхнувся й погладив бороду: він не помилився, догадуючись, що Балабуха приїхав подивитись на його дочок.
– Що ж там в вас тепер в академії? Чи пишете вірші? Чи граєте комедії? – спитав господар.
– Аякже, й вірші пишемо, й комедії граємо,– сказав Балабуха.
– От за наших часів – ми грали так, що тепер навряд чи зуміють так грати. І мені таки доводилось не раз грати. Тільки раз сталася зо мною на сцені трохи смішна пригода: раз сказали мені грати роль Суєти в інтермедії. Обголив я вуса й бороду, намазав щоки рум'янцями. Причепили мені довгі коси, накинули на плечі червону хламиду; я достав у однієї знайомої міщанки червоні чоботи; взувся я в ті чоботи, на шию начепив червоне намисто, розпустив коси по плечах, надів на голову жидівську ярмулку, взяв в одну руку капшук з грішми, в другу пляшку з горілкою та й виходжу на сцену. Виходжу та й кажу: «Я Суєта...»
Сказав, та як глянув на людей! – усі люди повитріщали на мене очі, а професор елоквенції, лютий-прелютий, що задавав нам часто березової каші, дивиться мені просто в вічі та неначе каже: «Потривай, ось я тобі всиплю півсотні, як тільки помилишся!» Глянув я йому в вічі та й забув, що далі говорити! їй-богу, забув! А знав, як «Отче наш». «Я Суєта! Я Суєта!» – сказав я тричі, а далі хоч заріж! Не пригадаю! Давай я тоді лупити з Еклезіаста: суєта суєтствій і всяческая суєта! Та вже, спасибі. Злоба стояла за декораціями та підказала мені, що далі говорити. От я й почав:

«О суєта, колико ты прекрасна!
О суета, толико ты ужасна!
Днесь пияна скачет воля!
Утро вставши – тщетна доля!..
Сирен льстивнх окиян
Сладким гласом обуян!
Едва лето запало,
А козля цапом стало.
Цап бородатый!..»

Сказав я це, а далі знов забувся, плутаю я та плутаю! Переплутав усі вірші, перемішав сирен з козами та цапами, та вже не знаю, що далі говорити; та, спасибі Злобі, мене вивела з біди: вискочила з-за декорації та як крикне: «Я Злоба,– ховай свого лоба!» Як заміриться на мене мечем! – я навтеки і капшук з грішми загубив на сцені. Публіка регочеться. Дивлюсь, а за кулісами передо мною стоїть друга злоба, професор. Як ухопить мене за коси! Коси й ярмулка злетіли додолу. Він мене за чуба та як почав вихрити то направо, то наліво – трохи голови не зірвав з шиї.
Згадки про академію неначе розбуркали Ба-лабуху: він одразу став сміливий і говорючий.
– А я грав Злобу,– та ще й як грав! – сказав Балабуха, розговорившись.– Було як накину на плечі чернечу чорну мантію, та обкручу голову гидрою, та візьму в одну руку меч, а в другу пучок гадюк, та як вийду, та як крикону: «Я Злоба – ховай свого лоба!»
Балабуха розпалився й справді схопився з місця, підняв руки вгору й крикнув на всю хату. Горбата Килина несла в руках пляшку з горілкою й тарілку з паляницею. Для бідної дівки здалося, що Балабуха схопився з місця й хоче луснути її кулаком в спину. Вона затрусилась і упустила тарілку на поміст. Тарілка хрьопнула й розбилась.
– Цур дурної! – сказав Терлецький.
– Якась перелякана дівчина! – сказав Балабуха, сідаючи на стілець.
Килина позбирала шматки тарілки й паляниці в хвартух і з плачем вийшла з світлиці.
– Колись я писав вірші, знав напам'ять Овідія, Горація, а тепер все чисто повилітало з голови, тільки й зосталась в пам'яті березова каша,– сказав Терлецький, наливаючи чарку.– Та й той Горацій зовсім-таки не стосується до Хохітви.
Бідна Килина винесла черепки в кімнату з сльозами па очах.
– Що то таке ти несеш в хвартусі? – крикнула матушка на Килину.– Чи розбила тарілку, чи що? Що там за крик?
– Ой, простіть, матушко,– сказала Килина, цілуючи паніматку в руку.– Наш батюшка з тим паничем, мабуть, полаялись та як почали кричати та соватись один до другого з кулаками! А я злякалась та й упустила з рук тарілку.
– Ти сьогодні зовсім здуріла! Бери швидше другу тарілку й неси паляницю на стіл! – крикнула матушка, стоячи серед хати з білою сукнею в руках для старшої дочки.
В кімнаті піднявся якийсь содом. Матушка хапалась прибирати старшу дочку, неначе боялась, щоб часом панич не втік з дому. Шафа й скриня стояли одчинені. Матушка й дочки бігали, кидались сюди й туди, брязкали ключами, виймали нову одежу, причісувались перед дзеркалом. Олеся, чи Олександра Петрівна, найстарша дочка, стояла серед кімнати в білих спідницях, в білому корсеті, котрий не сходився на її повному стані. Мати з меншою дочкою шнурували корсет, силкувались, аж впотіли, а корсет все-таки не сходився.
– Килино, ходи сюди! придави руками корсет та міцніше,– кричала матушка.
Килина вхопила Олесю за стан і стільки помогла, скільки б поміг комар. Шнурки в матущиних руках лущали, а корсет все-таки не сходився.
– Покличте бабу Хіврю! – крикнула матушка,– бо ця Килина ні до чого не здатна.
Прибігла баба, вхопилась і собі за шнурки. Баба була кремезна й жилава. Корсет подався під її руками. Олеся наділа білу сукню, а мати причісувала та прибирала її голову.
Убравши дочку, мати накинула на себе нову сукню, накинула на плечі

Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18