в, вимогливо й суворо.
Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.
Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»
Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.
Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?
Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.
– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.
– Ось перевірте, все виконав.
Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.
– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть, на мене, що залишив після уроків? – глянув запитливо.
– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.
Але Павло Іванович не повірив.
– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.
Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.
– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.
– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.
По паузі я розказав. Все, як було.
Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.
Мовчав і я.
Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.
Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.
– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?
Я мовчки стенув плечима.
– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.
– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?
Учитель подивився на мене довірливо.
– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.
У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!
Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:
– А як батько? Часто пише? Як він там?
– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.
– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.
Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.
– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.
Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?
Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.
Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.
Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:
– Та-а-а…
– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.
На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»
Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.
Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.
– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.
Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77