дси! – повернувся до гурту дітлахів, що назбігалися звідусіль, немов їм хто загадав. – Ідіть! – ще й рукою махнув.
Я бачив, яке сердите було обличчя в Павла Івановича й отупіле в рябого міліціонера. Вони стояли один проти одного й, мабуть, чекали, поки ми підемо, щоб продовжити розмову. Мене цікавило, що мав сказати Павлові Івановичу рябий, але мати взяла за руку й потягнула від них.
Слідом за нами пішли Грицько, Галька, усі, хто прийшов чи прибіг до гамазею подивитись на «експеримент» міліції.
Я йшов і думав про Павла Івановича: хто ж це сповістив йому про нас з матір'ю? І якою буде його подальша розмова з тим рябим міліціонером та головою сільради? Чи не дістанеться йому від них за його заступництво?
Поки ми йшли додому, мати мовчала, міцно стиснувши губи. А як переступила поріг хати – розплакалась, заголосила.
– Та за що ж на нас напасть отака, гірка образа? Та де ж тая правдонька в світі, чому від нас одвернулася? Чим же ми завинили перед нею?
Мені стало сумно від її плачу, аж морозом поза шкірою сипнуло. Я взяв її за руку, став заспокоювати:
– Мамо, годі, не треба плакати.
– Як же його не плакати, синку, як воно само плачеться! – відказала мати, схлипуючи – Від образи гіркої…
Каганця того вечора ми не світили, так і спати полягали, в темряві. Та й навіщо було світити, все одно вечеряти нічого.

…Через багато-багато літ я випадково довідався, хто тоді так придумав украсти зерна ячменю в нашому гамазеї, із-за кого впала підозра на нас із матір'ю.
Вчинив ту крадіжку із сусідом дещо старший від мене мій односельчанин, який жив там же, поряд із гамазеєм.
– Голод примусив, – зізнався він мені. – У мене мати хвора і менші брат із сестрою, і в сусіда – четверо малих. А в хатах – ні зернини. От ми й наважились. Зарили потім той ячмінь уночі в чавунцях, щоб ніхто не бачив, і їли вночі. Знаю, злочин це – красти. Але і вмирати не хотілося. Після того я й трактористом став, щоб землю орати і хліб сіяти, щоб вистачало його всім людям, щоб ніколи не було більше голоду. Чесно трудився, від душі, спокутував свій гріх. Гадаю, що за сорок п'ять років роботи на тракторах люди уже простили мені.
Справді, всю свою силу і вміння, всього себе віддав мій односельчанин праці на землі, зорав її тисячі гектарів, зібрав з неї тисячі тонн зерна. Будучи не просто сумлінним трактористом, а й трактористом-інвалідом, у нього від народження деформована права нога. Отож він ще й мужня людина.
І я теж пробачив йому за ту образу, якої зазнав з матір'ю із-за нього. Він у цьому не винний. То був проклятий час!

Розділ сьомий. СУМНО

Сидимо з сусідкою Галькою в нашій хаті й сумуємо. Надворі весна в розпалі, тепло, сонячно, гарно, а нас не вабить на вулицю. Не хочеться не те, що побігати десь, з хати вийти немає бажання.
Я нещодавно прийшов від Грицька й розказав Гальці: погано йому, не легшає.
– Треба в лікарню б його, в Турівку, – гаряче говорить вона. – Чого мати не везе?
Пояснюю їй:
– Ходила до нашого бригадира, а той руками розвів: ви ж не колгоспники, не маю права підводи дати.
– Зараза він! – лається Галька. – Повбивати їх усіх! Не колгоспники-и… І чого Грицькова мати в колгосп не вступила? – зводить на мене очі. Я стенаю плечима:
– Не знаю…
Серед дівчат, своїх ровесниць, на нашому кутку Галька одна дружить з нами, хлопцями. Мабуть, тому, що сама більше схожа на хлопця, ніж на дівчину. Завжди стрижена, ходить широко, твердо ступаючи ногами по землі. Руки довгі, завжди стиснуті в кулаки. Обличчя теж хлоп'яче. Кругле, з кирпатим носом посередині, в ластовинні. Очі жваві, блискучі, з зеленим відтінком. А про голос і говорити нічого: грубий, ніби простуджений. Поміж нами, хлопцями, ми називаємо її – Галь.
Я не зовсім погоджуюсь з Галькою, що треба всіх начальників у колгоспі повбивати. Але що бригадира – згоден, він таки негідник, коли не дав підводи повезти нашого хворого товариша в лікарню.
Грицько захворів кілька днів тому. Лежить дома, навіть до школи не ходить. А захворів від млинців з гни лої картоплі. Знайшов у себе в старій ямі хтозна колишню. Мати його, тітка Пріська, перемила ту гниль водою і спекла на олійній гущі. Гарячі – казав Грицько – млинці були смачні, й він їх з жадністю наївся. Наївся зранку, а по обіді, вернувшись зі школи, й захворів. Почалися розлад шлунка, блювота, висока температура. Мати заварила якихось трав, напувала. Не допомогло. Покликала бабу-знахарку з сусіднього кутка. Та чаклувала над ним, напувала свяченою водою, ще якимось відваром. Дарма. Пожовтів Грицько, очі позападали.
– Мабуть, я вмру, – кволо сказав мені, коли я приніс йому дві скибки хліба зі школи. Павло Іванович розпорядився, коли довідався, що Грицько захворів.
– Не говори дурниць! – розсердився я на Грицька. – Ось з'їж хліба, і тобі одразу полегшає.
Але що там того хліба, дві тоненькі скибочки, не полегшало йому від них.
Сидимо ми з Галькою, журимось, думаємо, чим би таким Грицька підгодувати, щоб одужав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77