І кого обікрасти? Своїх товаришів!
А втім – стій! – зупинив я себе. Чого обурюєшся? Адже він, Антон, недавно, навіть зовсім недавно, накинувся на мене, відняв хліб, ми з ним билися за той нещасний окраєць.
Пауза наша затягнулася на кілька довгих хвилин, а потім, не змовляючись, ми всі дружно глянули на Івана, й хтось із нас запитав:
– Звідки ти знаєш?
– Він підбивав мене на це, – повів свою розповідь далі Іван. – Я відмовився і відмовляв його. Антон пообіцяв, та, як бачите, не дотримав слова. І, мабуть, з боязні не прийшов сьогодні й у школу.
Я пригадав – справді, сьогодні Антона не було в школі,.не товкся на великій перерві біля тітки Софії, намагаючись чимось їй прислужитися, як робив це мало не щодня. А він, бач, яку мету переслідував. Роздивлявся, що, де і як у комірчині лежить, щоб знайти потемки.
– І з боязні, і, мабуть, хліба та цукру об'ївся! – додав Микола Ковальчук.
Останнє, про хліб і цукор, певне, найбільше роздратувало нас, бо всі ми одразу обурились, заговорили разом, перебиваючи і не слухаючи один одного. Заґелґотіли, мов перелякані гуси, і з ґелґотіння цього вихоплювалось:
– Безсовісний!
– Негідник!
– Це підлість!
– Та як він посмів?
– Вигнати такого з школи!
– І в тюрму, щоб знав!
Та ось раптом підняв руку Павло Гончаренко, високий, стрункий хлопець, недалекий Антонів сусід.
– Я знаю… Антон нечистий на руку… Жадний… Та як ти, – звернувся до Івана, – доведеш, що то він?
Справді, ми не подумали про це. Адже не впійманий – не злодій, – пригадалися мені батькові слова.
– Доведу! – запевнив нас Іван.
– Як? – глянули ми всі на нього.
– Приведу Антона сюди, і він сам у всьому признається! – пообіцяв Іван.
Я перший засумнівався:
– Ти певний?
– Певний! – гаряче ствердив він. Ми дружно погодилися:
– Приводь!
Десь хвилин через двадцять чи, може, півгодини Іван справді привів Антона. Був він жалюгідний, аж бридкий. Одежа на ньому висіла, мов на кілку. Його трясло, він цокотів зубами й раз по раз витирав почервонілого носа рукавом.
– Ну, розкажи нам усе як було, – звернувся до нього Іван. – Тільки чесно, без брехні!
– Без брехні, чесно, – закивав втягнутою в плечі головою Антон.
І розказав. Усе як було. З усіма подробицями.
Не хочу переповідати цієї бридкої історії. Як він підкрадався до школи, як заліз у вікно, як тремтячими руками ховав хліб і цукор у торбу. Все це справді виглядало огидно. Скажу лише, що розповідь Антона викликала у нас ще більшу відразу до нього, ще більше обурення його поведінкою, коли він став перед нами на коліна й почав благати, ковтаючи слова:
– Хлопці… Я не винен… Я хотів їсти… Що хочете зі мною робіть… Але не бийте…
В ті хвилини він упав в наших очах, як людина. Ми це зрозуміли одразу, були ще малі, але мислили, як дорослі.
Поки Іван ходив за ним, ми домовились: відлупцюємо, як слід, щоб довго пам'ятав. Та після його плазування й каяття тут же вирішили вчинити по-іншому. Сказали, що він заслуговує найбільшої покари, але зараз бити його не будемо, а просто плюнемо на нього по черзі.
Так і зробили. Й пішли з кладовища, залишивши його в старому кущі бузку розгубленого, із сльозами на очах. Було таке враження, немов похоронили його там.
А як залишилися ми вдвох з Іваном, він відкрив мені ще одну таємницю, чому був упевнений, що саме Антон украв хліб і цукор у школі. Колись Іванова мати брала в Дроботів великі ножиці, розкроїти полотно. А повернути забула. Тож і доручила Іванові занести по дорозі до школи. Зайшов Іван уранці до Дроботів у хагу, а в ній – нікого. Ні тітки, ні дядька, ні Антона. Де ж це вони всі поділися? – подумав Іван. Вийшов з хати у сіни, аж чує тихий гомін у хатині. Прислухався – ніби тітка з Антоном говорить. Відчиняє двері і бачить: тітка стоїть біля розчиненої скрині з хлібиною в руці, а Антон з порожньою торбиною в обох. Іван одразу ж зміркував: ховають хліб у скриню. І тут же друга думка: але де ж вони його взяли, коли Антонова мати уже давно журилася Івановій, що забула, як і хліб пекти. Ще тоді в хатині подумав: невже Антон не послухав його, поліз у шкільну комірчину? Ні, не віри-лось. Віддав тітці ножиці й хутко подався до школи. А біля неї – плач тітки Софії.
Довідавшись, що вкрадено хліб і цукор, одразу ж зрозумів, чия це робота.
– Хотів було піти до директора й усе розповісти, – звіз на мене довірливо очі Іван, – але… родичі, як не є, жаль стало. Та й сумнівався ще. А як не Антон? Тепер не сумніваюсь. – Деякий час ми йшли мовчки, потім Іван попросив мене: – Ти про оцю нашу розмову нікому не кажи. Добре? А моєї ноги ніколи більше не буде в їхній хаті. Не хочу знати таких родичів!
Я пообіцяв Іванові – нікому в школі не скажу.
Проте всю історію з Антоном розповів батькові. І ту, першу, з окрайцем, і цю другу – з хлібом. У мене від батька не було таємниць.
Батько вислухав мене уважно і довгенько мовчав. Він ніколи не любив поспі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77